5.27 — Тінь у тін

Темрява в будинку була тягуча, мов теплий дим. Лише синій індикатор на старому детекторі Леї ще раз мигнув, наче востаннє намагаючись попередити: не вір нікому.

— У мене є питання, — обережно почала Лея, ковзаючи поглядом між Тессами, Виріями, Еріком і тишиною, що загущувалась.

— Ми всі в одній команді, — сказав Вирій. — Якщо хтось знає більше — краще скажіть зараз, а не коли один із нас залишиться сам на сам із небезпекою.

— А я? — озвалась клон-Тесса. — Якщо я не "хтось із вас", я мовчати маю?

— Кажи, — кивнула справжня Тесса. — Ми вже й так на краю.

Тиша.

А тоді… голос. Чийсь — не з кімнати. Він линув із глибини вентиляції, з динаміка чи прямо в голови.

— Ви наблизилися до правди. Але ще не готові. Ще занадто прив’язані одне до одного.

— Це вона, — прошепотіла Лея. — Аґата. Це її голос.

— Я дала вам вибір: свобода чи правда. Ви обрали правду. Тепер вона розіб'є вас.

І тут з кутка кімнати вийшов Ерік.

Другий.

Справжній Ерік, той, що стояв поруч із Тессою, остовпів. Обидва застигли, як два відображення, але тільки одне було... наляканим.

— Що?.. — почала Тесса, та її голос зірвався.

— Це не клон. — проговорила Аґата. — Це інший варіант. Один із ваших… підписав контракт.

Обидва Еріка мовчали.

— Хтось зрадив? — Лея зробила крок уперед. — Хтось із нас?

— Твій Ерік, Тессо, — прохрипів другий. — Це не я. Я — не я. Але він теж… не той, ким здається.

— Досить, — сказав справжній Ерік, стискаючи кулаки. — Так. Я щось приховав. Але не зрада.

— Чорт забирай, тоді хто?! — вигукнув Вирій. — Не може ж бути, щоб...

Лея раптом різко обернулась на нього. Її очі звузились.

— Ти. У тебе на плечі… подряпина. Я ж бачила — її не було. Це… вона в клона.

— Я не… — Вирій відступив на крок. — Почекай. Ти не думаєш, що я?..

— Ти зник тоді, коли ми намагались порахувати всіх клонів, — згадала Тесса. — Тоді, коли в коридорі було повно диму, і ми всі бігали між копіями. Ти сказав, що пішов по воду, але тебе не було п’ять годин!

— А коли повернувся, — додала Лея, — був надто… лагідний. Надто... ідеальний. Як той, хто вивчив тебе зі спогадів, але не з життя. — А ти, — спитала Пі, — взагалі пам’ятаєш, як ми вперше зустрілись?

— Ну звісно, — спробував посміхнутись Вирій. — Було… у тебе була… піца?

— Я їла морозиво, дурнику, — прошепотіла Лея. — Ти не Вирій.

Пауза. Глибока, важка.

І тоді «Вирій» розсміявся. Тихо. Поступово голос став іншим — хриплішим, зловіснішим.

— Я не Вирій. Я — План Б. Я той, кого ви вже втратили, не помітивши. Той, хто завжди був поруч.

Клон-Вирій — зрадник.

— І справжній Вирій?.. — ледь вимовила Тесса.

— У неї, — сказав клон. — У Аґати. Але вже не довго.

— Що тобі треба?! — крикнула Лея. — Чому?!

— Бо клон не має душі. Але має пам’ять. Має бажання. Має голод. І якщо ти — інструмент, одного дня тобі захочеться стати музикантом.

— Йому потрібне місце справжнього, — прошепотіла Тесса.

— І я його отримаю. — сказав він.

Стіни здригнулись. Почався таймер. На щось. Пастка?

Але ні. Це було інше.

Це був початок останнього акту.