5.25 — Тріщини

Їх залишилось тільки четверо. Четверо справжніх — або принаймні так здавалося.

Лея стояла біля вікна нової кухні, тримаючи кухоль з недопитою кавою, яка давно охолола. Її плечі були напружені, погляд — порожній. Вона мовчала. Поруч сидів Вирій, але між ними — кілометри мовчання.

Тесса ходила колами по кімнаті, не знаходячи собі місця. Її пальці судомно стискали брошуру, яку вони щойно знайшли серед речей одного з клонів. Там, на останній сторінці, було написано ім’я. Її ім’я. І коротка інструкція:

“Об'єкт Т-1 нестабільний. Може бути використана як спусковий гачок.”

Вона кинула аркуш на стіл і подивилась на Еріка.

— Ти знав? — її голос був тихий, але кожне слово било, як удар.

— Ні. Ні, я... Я не знав. — Ерік відступив на крок. — Присягаюсь, Тесс, я не...

— Ага. Як з тією піцою правди? Що ще ти “випадково” не сказав?

Лея різко обернулась до них.

— Годі. Зараз не час. Ми всі в дупі, якщо не розберемось, хто з нас...

— Із нас один — зрадник, — договорив Вирій. Його голос був хрипкий. — Ми виключили клонів. Перевірили всіх. Це хтось... із нас.

Мовчанка. Усі троє подивились один на одного. Хтось із них став частиною плану Аґати. Або продався. Або...

— Добре, — сказала Лея. — Робимо тест. Один-єдиний. На довіру.

Вона підняла коробку. Усередині — новий прототип "піци пам’яті", який вони готували разом. Кожен шматок активує у мозку того, хто його з’їсть, найважливішу правду, яку він досі приховував.

— Ми з’їмо по шматку. І розкажемо правду. Усі. Без виключення. Якщо хтось брехатиме — я це відчую, — сказала Лея і кинула погляд на Вирія. — Я завжди відчуваю.

Першим з’їв шматок Вирій. Він довго мовчав. Потім просто промовив:

— Я не довіряю собі. Після всіх клонів... я не знаю, ким я став. Але я знаю, що люблю тебе, Лейо. І це єдине, в чому впевнений.

Лея зніяковіла. Вона теж з’їла шматок. Пауза. Потім — тихо:

— Я цілувала клона. Але подумала, що це ти. І частина мене... хотіла, щоб це був ти. Я... Я боюся, що не зможу розрізнити тебе від образу, який собі вигадала.

Настала черга Тесси. Вона тримала шматок довше за всіх.

— Мені сняться сни, в яких я... зраджую вас. Вирій, Лея, Ерік... Я боюсь, що якось… мене зламають. Що моя пам'ять не моя. Що я вже зробила щось, про що навіть не знаю.

Вона з’їла. Її обличчя не змінилося, але десь глибоко — щось розчинилося. Сльоза пробігла щокою.

І тоді — Ерік.

Він з’їв шматок. Проковтнув. І сказав:

— Я зрадив. Один раз. Але не вас. Себе.

Усі завмерли.

— Я не хотів, щоб ви дізналися. Колись, ще до знайомства з вами, я працював на Аґату. Недовго. Я навіть не знав, що це вона. Просто — замовлення. Зламати сервер. Принести їй певні дані. Я не розпитував. А потім, коли дізнався… було пізно. Я хотів забути. Але тепер — от.

Вирій вже підвівся.

— Чому ти не сказав?!

— Тому що з вами я відчув, що можу бути кимось іншим! Я... я вибрав вас! Я ризикую життям щодня, Тессо, і...

— Але ти не сказав, — прошепотіла Тесса. — А тепер що? Як нам далі?

Лея відвернулась. Вирій стояв, стискаючи кулаки. Напруга у повітрі, як перед бурею.

— Хто ще щось приховує?! — крикнула Лея.

І тут — двері відчинились.

На порозі стояла... ще одна Тесса.

І всі зрозуміли: нічого не закінчилося.