5.20 — Загадка з присмаком топленого сиру

Після втечі з кухні N-кухаря, агенти не повертались одразу в офіс. Вони зупинились у підвалі будинку, де колись тримали стару морозильну камеру. Саме тут Вирій розгорнув карту систем вентиляції, яку витяг з кишені так, ніби завжди її там носив.

— Лея, дивись. Оце — труби, якими йшла пара з підземного цеху. Вони з’єднані з… — він замовк, показуючи точку на північному краю мапи.

— Лабораторія Гастроклонів, — тихо озвалась Тесса.

— Тобто вони знову? — здивувався Ерік. — Але ж ми думали, що…

— Що вони зникли? — Лея стиснула губи. — Вони просто змінили вивіску. І почали оживляти їжу.

Всі мовчали. Навіть повітря в підвалі стало густішим, ніби начинене розтопленим сиром із секретами.

— Окей, — Вирій узяв себе в руки. — То як вони це роблять? Чим вони оживляють їжу?

— Я знайшла ось це, — Лея витягла крихітну ампулу з білуватим вмістом. — У холодильнику N-кухаря. Напис майже стерся, але видно: SRX-42.

Тесса витріщилась.

— Це ж… Аґата про це писала. В одному зі своїх кулінарних щоденників. Що SRX-42 — це експериментальний біо-ензим, здатний запускати клітинну активність у неорганічних структурах, тобто…

— …у їжі, — завершив Ерік. — Жесть.

— Не просто жесть. Це ще й прототип штучного життя. Без мозку. Але з інстинктами, — Лея говорила швидко, все більше збуджуючись, наче справжній кулінарно-науковий гік.

— Інстинкти… голоду? — припустила Тесса.

— Іще й домінування, — похмуро додав Вирій. — Я бачив, як пельмень задушив вареник.

— Ого. — Ерік потер шию. — Я думав, я дивно вів себе у школі...

Раптом знову з’явився звук. Легка вібрація. І постукування.

— Це не їжа?! — запитала Тесса з надією.

— Ні. Це хтось іде. — Вирій завмер, нахиляючись до підлоги. — Іде сюди.

— Хто? — Ерік тримав ложку як меч.

— Схоже… це той, кого ми давно втратили. — Лея ковтнула слину. — Якщо ми праві, то зараз з'явиться…

Двері скрипнули.

На порозі стояла Аґата.

Жива. Неозброєна. І... тримала в руках піцу.

— Ви все ще любите острівну з ананасом? — усміхнулась вона, наче нічого й не було.

— Ти… — Тесса аж сіла на ящик. — Як?

— Не зараз. Усе поясню. Але ми мусимо поквапитись. Вони знають, що я втекла. І вони шукають... не лише мене. Вони шукають вас.

Погасло світло.

І запахло… топленим сиром.