5.14. Кав’ярня «Темна Кора»

На перехресті вулиць з запахом кориці і недомовленості стояла кав’ярня «Темна Кора». Маленька, затиснута між крамницею спецій і кравецькою майстернею, вона виглядала, як сторінка з книжки, яку випадково проковтнув привид.

— Тут точно… ну… щось є? — Тесса з підозрою розглядала вивіску, де замість логотипу була… кава з очима.

— Це місце позначено на звороті капсули. Там термочорнило проявляється при теплі пальців. Дуже таємничо і дуже брудно. Я ледве не стер собі палець, — буркнув Вирій.

— Я якось вважала, що якщо таємний клуб, то це має бути підвал з червоним світлом і жабами в каптурах. А не кав’ярня з кексами, — Лея склала руки.

— Ніколи не недооцінюй силу кексу, — додав Ерік і штовхнув двері.

Всередині пахло темним шоколадом, смаженим фундуком і таємницею. Бариста — високий чоловік у светрі з пандою — мовчки кивнув і показав на стіл біля стіни з годинниками. Усі годинники йшли на хвилину назад. Крім одного — той був зупинений.

— Зрозуміло, — сказав Вирій. — Треба натиснути на нього.

— Нічого натискати, я хочу латте! А тоді вже шпіонські штуки, — оголосила Тесса.

— Ого, хтось тут серйозно поставився до кавової паузи. — Ерік всміхнувся.

Бариста приніс усім напої. У Тесси — латте з пінкою у формі серця. У Еріка — еспресо, але з маленькою ложечкою у вигляді меча. Лея отримала щось, що мерехтіло — серйозно, світилось. А Вирій... чай.

— Мені здається, хтось надто очевидно щось знає про нас, — промовила Лея.

— Я бариста. Я завжди все знаю, — сказав чоловік за баром. Його голос був, як чорна меланхолія з кориці.

— Можна… ну… — Тесса вказала на годинник, що зупинився.

— Можна. Але будьте обережні. Деякі двері відкриваються лише раз.

Вирій натиснув. Секундна стрілка зрушила — і на стіні за їхнім столом ледь чутно клацнуло. Частина панелі ковзнула вбік, відкриваючи прохід.

— Серйозно?! Хто в 2025-му будує приховані двері за годинниками?! — Тесса знову розглядала кекси з підозрою.

— Люди, які знають, що істина — річ делікатна. Її краще подавати з вершками, — сказав бариста й усміхнувся.

Таємна кімната була затягнута легким серпанком — чи то від ароматів, чи то від старовинного зволожувача повітря у формі сови. На стінах — фото. Аґата на фоні Лабораторії Гастроклонів. Аґата з кимось у тіні. Аґата з піцою. І… Аґата, яка передає щось схоже на капсулу незнайомцю.

— Ого… вона знала про смаки більше, ніж ми думали, — прошепотіла Лея.

На столі перед фото — папка.

В ній було кілька речей:

- Список найпершої серії гастроклонів.

- Записка:

"Справжній смак — той, що ти не можеш розповісти. Лише пам’ятати. Якщо вона прокинеться, усе згорить."

- Фото. Дуже розмите. На ньому — дівчина в капелюсі. І хтось, хто дивиться на неї з дзеркала. Обличчя в дзеркалі — нагадувало когось із них. Але кого?

Тиша повисла. І лише капля шоколаду скотилась з ложки Еріка, розбившись об край чашки.

— Схоже, ця справа лише починається, — мовив Вирій.

— І вона пахне гірким еспресо з присмаком вибуху, — додала Лея.

— Окей, але я все одно візьму ще один кекс, — пробурмотіла Тесса.