5.3 — Пиріжки, що кусаються, і слід у лабораторію

Вранці кухня виглядала як поле бою. Вирій тримав ложку, наче кинджал, обережно підкрадаючись до морозилки. Лея за його спиною тримала банку консервованих ананасів на всякий випадок.

— Тихо, — шепоче Вирій. — Там хтось є. Чи щось.

— Я не знаю, як ти, але я ніколи більше не дивитимусь на м’ясну запіканку так само, — прошепотіла Тесса ззаду.

— Якщо вона знову скаже: «Мамо, я ще не готова», я її з’їм, — додав Ерік, ховаючись за холодильником. — Страшно, але смачно.

Тим часом на підлозі лишився слід — крапля за краплею, мов кривавий, тільки це був густий кетчуп. Він вів до комори, яка раніше просто складала в собі запаси макаронів, чаю, і таємничого «того самого сиру, що хтось з’їв уночі, але не зізнався».

Коли дверцята комори прочинились, зсередини донісся приглушений звук:

— Пііііііцаааа…

Усі завмерли.

— Окей, ми точно щось накликали, — сказала Лея. — Час розслідування настав.

В офісі нарада.

На першому поверсі, у великому робочому залі, за столом зібрались усі: Тесса, Лея, Вирій, Ерік. Перед ними — стос свіжих нотаток, фотографії «оживлених» продуктів і перша карта поширення інцидентів по місту.

— Ми не одні. Це вже п’ять випадків по Гастроніму, — показав Вирій, вказуючи на точки на мапі. — Одна фокача, яка намагалась захопити пекарню. Рол із суші, що тікав з ресторану і вкусив відвідувача.

— Цей із-завасабився? — пожартував Ерік. Тиша. Він сам собі аплодував.

— І найстрашніше: тістечко, яке скакало на одній ніжці й постійно повторювало “без глютену”. Ми зловили його під столом у кав’ярні. Це вже не жарти, — додала Тесса.

— Жарти — це моє хобі. Це вже катастрофа. І хтось стоїть за цим, — Вирій відкрив ноутбук. — Ми дослідили залишки соусу з того пирога, що вкусив Лею вчора. Він містив сліди речовини з досліджень Лабораторії гастроклонів.

— Тієї самої… — шепоче Лея. — Де створювали смаки, які оживали.

— І де створили клонів, — нагадала Тесса.

— Може, ця речовина зараз заражає продукти? — припустив Ерік. — Ніхто не думає, що йдеться про щось більше? Як… еволюцію?

— Або бунт холодильника? — Вирій підняв брову.

— Ми не маємо жартувати, — Лея серйозно. — Але ми таки маємо перевірити одне місце.

Старий гастролабораторний склад.

Це був закинутий корпус, колишнє сховище Лабораторії гастроклонів. Напівзруйновані двері, попереджувальні знаки "Хімічна небезпека", зламані вікна. Всередині пахло запліснявілою кукурудзою.

— Це місце більше схоже на фільм жахів, — сказав Ерік, піднімаючи шматок розбитої скляної баночки з етикеткою «АРОМАНТ-42».

— Це експериментальний інгредієнт, — промовив Вирій, читаючи зі знайденого фрагмента паперу. — «Активує нейронну рецептивність їжі до навколишнього середовища». Ну супер.

— Переклад: оживляє їжу. Клас. Ми це вже знали. Чого ми не знали?

— Що він вивільнився. І, здається, поширюється через воду, — сказав Вирій, схиляючись над іржавою трубою. — Сюди щось потрапило. Схоже, з цієї труби йшло в кухні, пекарні і кав’ярні.

— Ми маємо знайти центр зараження, — сказала Лея. — І зупинити його. Інакше це не просто весела справа про оживлену піцу. Це буде голодна революція.

Несподівана знахідка.

Перед виходом вони знаходять кімнату з бідончиками зі знаком «X». Всередині — залишки фіолетового гелю, в якому... щось ворушилось. На дні лежала папка з логотипом.

— Підписано як "Проєкт А.Г.А.Т.А.", — Тесса прошепотіла. — Тобто?..

— Це не лише їжа, — тихо сказав Вирій. — Це все ще про неї.

— Аґату?

Усі переглянулись. Справи почали перетинатись небезпечно щільно.

"Ми встигнемо ще врятувати місто від їжі, що кусається, але чи зможемо врятувати себе — від того, що починає оживати в минулому?"