4.5 — Нові хвилі й старі тіні

Пі сиділа на вікні у відновленому кутку офісу. За вікном хтось жонглював мандаринами, діти сміялись, а у повітрі ще лишалась слабка примара диму — як спогад про стару справу. Але Пі слухала… не вулицю. Вона прислухалась до кроків.

Два Вирії лишили по собі тіні. Один уже зник — майже певно. Другий залишився — і пах кавою з корицею.

— Якщо ти знову приніс піцу, я почну думати, що ти вирішив залицятись до мене сиром, — озвалась вона, не обертаючись.

— А що, не спрацює? — відповів Вирій і зайшов з коробкою. — Маргарита. Класика. Як і наше з тобою напруження.

— Воно не напружене, — сказала Пі і взяла скибку. — Воно… динамічне.

— Як лава під діючим вулканом?

— Як твоя зачіска, коли ти забуваєш вийти з лабораторії.

Вони обоє засміялись.

Тим часом Тесса розбирала ящик із матеріалами нової справи. Це виглядало майже кумедно: вона в старому светрі, з плямами фарби на лікті (звісно, випадковими — або творчими, як вона казала), сиділа серед коробок і паперів. У руках — листівка з написом:

«Пані Тессо, у вашій тіні — більше світла, ніж у чужих ліхтарях.

P.S. Бережіться базилікових людей.»

Вона гмикнула, перевертаючи лист. Зворот був чистий.

— Ей, Пі, Вирію… А хтось із вас залишав мені листівку з компліментом і крипто-погрозою?

— Ні, — озвались в унісон обидва.

— Дивно, — протягнула вона. — Бо хтось тут явно або шанувальник, або планує викрасти мій базилік.

— Можливо, це одне й те саме, — буркнула Пі.

— А можливо, це ще одна ниточка, — припустив Вирій, заглядаючи в листівку. — Почерк не схожий на попередні послання Аґати, але папір… глянь. Легкий фіолетовий наліт. Як у документах лабораторії гастроклонів.

— Або як у… — Пі почала щось згадувати, але зупинилась. — Дай я його сфотографую. Відправлю Еріку. Може, він щось винюхає.

— Це той хлопець з бару? — примружився Вирій.

— Він мій контакт. Не ревнуй.

— Я? — Вирій навіть закашлявся. — Я ж просто хотів дізнатися, наскільки нам варто довіряти людині, яка продає інфу між кавою і... Тессо, чого ти червонієш?

— Нічого, просто… — вона не договорила, — той Ерік… він... колись мене кликав на побачення. Але я йому відмовила.

— О, — мовила Пі, посміхаючись. — Хто б міг подумати. У нас тут випадкова героїня з потенціалом романтичної інтриги.

— Ой, та ну вас, — сказала Тесса, але за вухами стала червона як коробка з піцою. — До речі, якщо вже про це — хтось сьогодні залишив біля дверей букет з розмарину. Я думала, це кур’єр, а він тільки сказав: «Це для тієї, хто пахне справедливістю».

— І що, ти тепер… пахнеш розмарином? — спитав Вирій.

— Я пахну загадками, — знизала плечима вона. — А може, просто хтось вирішив підсунути нам ароматичну підказку.

У цей момент пролунав дзвінок. Не той звичний — із мобілки чи месенджера, а старий добрий настінний телефон, який вони знайшли в коробці під час прибирання.

— Алло, агентство «Пі і Ца», — відповіла Пі. — Якщо ви зникли, пропали, чи стали жертвою гастроклонування — ми тут. Якщо ж у вас зникла собака і ви хочете, щоб ми шукали її в телепатичному просторі — пробачте, в нас перерва на каву.

Голос на іншому кінці дротової лінії звучав хрипло й спішно:

— Вони знову прийшли. У них обличчя знайомих. Один — як ваш напарник. Я бачив, як він заходив до кондитерської й щось підклав у корзину з круасанами. І він… усміхався. Але… його очі не сміялись.

Пі повільно поклала трубку.

— Новини. Дуже нові.

— Хтось знову вдає Вирія? — запитала Тесса.

— Або це він, або не він. Або той, хто хоче, щоб ми подумали, що він той, хто не він, — підсумував Вирій.

— Парадокс подвійної особистості з круасаном, — підтвердила Пі.

— Хлопці, — сказала Тесса, — може, я не клонолог, не психолог і не романтик… але, здається, нас ведуть. А значить, ми комусь потрібні.

Вона подивилася на них з усмішкою — не звичною, а тією, яка з’являється тоді, коли ти розумієш: щось тільки починається.

— Що робимо? — спитав Вирій.

— Варимо каву, — сказала Пі. — І йдемо у ту кондитерську. Бо поки круасани гарячі — сліди не охололи.

— Я за, — кивнула Тесса. — І візьмемо той лист із базиліковим натяком. Бо здається, хтось закохався. А хтось інший — знову грається в хованки.

І всі троє рушили до виходу — з ноткою романтики, присмаком змови, і передчуттям, що старі справи ще не сказали останнє слово.