4.4 — Чорний пил і рожеві паузи

Квартира Тесси мала вигляд... м’яко кажучи, не робочий. Стеля була кудись утікла — точніше, лишилася на підлозі шматками обгорілої штукатурки. Кут кухні, де колись палали розмови про сир і шпигунів, тепер палав... ну, буквально. Точніше, палив, але запах ще тримався. І хоч пожежу давно загасили, атмосферу можна було різати лопатою для тіста.

— Ну… — протягнула Тесса, обмотана хусткою і в гумових рукавичках. — Кажуть, з попелу народжується фенікс. Може, й агентство можна воскресити з цього…

— Чудово. Ми — фенікс, що нюхає гарь, — буркнула Пі, згортаючи закіптюжену мапу Гастроніму. — У когось є алергія на попіл?

— У мене — на хаос, — відповів Вирій і виламав дверцята шафи, які трималися на чесному слові й двох цвяхах. — Але працюю над собою.

— Тільки не занадто працюй, — кинула Пі мимохідь, дивлячись на нього. — А то знову з’явиться ще один Вирій.

Вони всі троє на хвильку зупинились — перезирнулись. Клони зникли. Але відчуття їхньої присутності ще лишалося, як відлуння, яке не хоче стихати.

— Емм, — почала Тесса, — я винесу ці обвуглені коробки, а ви… можете не дивитися на мене так, ніби я хочу лишити вас наодинці. Але я саме це і зроблю.

Вона зникла за дверима, шурхочучи коробками, як метелик бронетанкового типу.

Вирій і Пі залишились серед стін, які пам’ятали запах кави, звуки клавіш і обговорення замовників з підозрілою любов’ю до шпротів.

— Ти не зобов’язана була допомагати з прибиранням, — сказав він, нахилившись над обгорілим блокнотом, де ще було видно напис «Підозра: Базилік або Кроп.»

— Я не зобов’язана багато чого, — відказала Пі, присівши поруч. — Але я… хочу бути частиною процесу. Навіть, якщо він пахне горілим пластиком.

— Тоді обережно, — сказав Вирій м’яко. — Там під стелажем... здається, щось кусається.

— Це був би не найгірший день, — пробурмотіла вона, відсуваючи стелаж ногою. — Принаймні, не кусається той, хто поруч.

Він посміхнувся. На мить обличчя його стало майже розгубленим.

— Лея, слухай… Після всіх цих клонів, підпалів і картопляних детективів — ти ще віриш у нормальність?

— Я вірю в… функціональну дивність. Ми з тобою — не двоє звичайних героїв. Але, можливо, це і є наш формат.

Вона підвела на нього погляд. Сажа на щоці, змучене обличчя, але очі блищать — як у людини, яка готова іти далі, навіть якщо навколо згарище.

— То що, — сказав Вирій, — ти зі мною у всьому цьому?

— Я вже з тобою. Просто іноді потрібен пил, щоб це побачити.

У кутку квартири, де колись була кладовка, стіни виявились майже неушкодженими. Вони витерли пил, винесли рештки старих речей, і поставили стіл, що дивом пережив катастрофу. На ньому — ноутбук Тесси, пара блокнотів і їхній улюблений червоний олівець.

— Ну що, штаб працює? — спитала Тесса, повертаючись із мітлою як з тризубом.

— Так, — сказав Вирій. — Ми живі. А отже — розслідуємо.

На дошці, знову прикріпленій до стіни, з’явились дві нові гілки:

Справжня особа Аґати і зв'язок з лабораторією гастроклонів.

Нова справа: викрадення консервованого ананасу у масштабах держави.

Пі зиркнула на другу гілку.

— Ананас… Це ж...

— Не починай, — сказав Вирій.

— Тільки скажу: якщо хтось знову хоче додати ананас у піцу — це буде не злочин, а катастрофа.

— Катастрофи — це до нас, — зітхнула Тесса. — І знаєте що? Мені здається, ця квартира нам ще послужить. Хоч і з запахом смаженого інтриґу.

А поки Пі й Вирій схилились над новими доказами, їхні руки мимоволі торкнулись. Вони обоє відвели погляд, потім одночасно засміялись.

— Вибач, — сказав Вирій.

— За що? — усміхнулась Пі. — Це просто статична електрика. І трохи хімії. Але тільки трохи.

І вони знову поринули в справу — бо попіл остигав, але нові таємниці тільки розпалювались.