4.3 — Двоє Виріїв — і один погляд

У вітальні ще не до кінця обжитого нового будинку пахло свіжою фарбою, розчинником і… карі пепероні. Клони потроху зникали, але двоє Виріїв залишались. Обидва однаково вдивлялись у Пі, в Тессу, у стіни. І — у Лею.

Саме вона дивилась на них з найпильнішою підозрою, схрестивши руки й кусаючи кінчик ручки. Ручка була її, з іменем вигравіруваним на корпусі: L. Systematica — подарунок від Вирія. Який саме його подарував, вона вже не була певна.

— Добре, — мовила вона нарешті, з тією лаконічною твердістю, яку Вирій завжди вважав однією з її суперсил. — Граємо у «візуальний спектроскопічний допит».

— Це як? — озвався один із Виріїв. Брова — трохи вище лівого ока. Класично-спокійний.

— Я вас роздивляюся, а ви нічого не говорите, — мовила Пі, повільно обходячи двох Виріїв, мов астроном телескопом — комету. — І перемагає той, хто першим моргне або зробить щось надто… не Вирієве.

Один із них ковтнув. Інший — легенько шмигнув носом. Пі підозріло приплюснула очі.

— Добре, номер один: яке моє улюблене тісто для піци?

— Сицилійське. Товсте, але з підрум’яненим краєм і натяком на часник, — відповів той, що стояв ближче до вікна.

Пі кивнула. Потім — до другого:

— А яка моя нелюбима звичка?

— Ти іноді дивишся в небо, коли думаєш, і на хвильку забуваєш, що навколо хтось поруч. Можна подумати, ти в іншому вимірі.

— Теж вірно, — буркнула Пі, роздратована. — Обидва відповіли як справжній Вирій. Це вже образливо.

— Гаразд, моя черга, — сказала Тесса, з’являючись у кімнаті з коробкою піци. — Справжній Вирій знає, що я колись була фіналісткою конкурсу з поїдання бургерів у Гастронімі. Назва конкурсу?

Обидва мовчали. Один нахмурився.

Другий сказав:

— «Бургер-Батл Базилік 2016. І ти виграла неофіційний титул “Джоуза у спідниці”.»

— Оце і є він! — вигукнула Тесса, показуючи пальцем.

— Ха! Не доказ, — огризнувся перший. — Це могла бути спільна пам’ять з минулого. Хіба ти не казала, що спиш зі статуеткою того Бургер-Батлу під подушкою?

— …можливо, — промимрила Тесса, прикриваючи коробку піци як скриню з таємницями.

А Пі все ще мовчала. Вона дивилась на двох Виріїв — але не просто як детектив. Як подруга. Як... можливо, трохи більше.

Її серце вперто підказувало: справжній — отой. Той, хто трохи нахиляється вперед, коли вона каже щось тихо. Той, хто завжди знає, коли вона вдягає рукавички не через холод, а через невпевненість. Той, з ким розділила першу справу й першу піцу під дощем, ще в старій квартирі над рибною крамницею.

Вона підійшла до одного з них. Подивилась прямо в очі.

— Справжній Вирій знає, якого кольору була перша квітка, яку я випадково впустила тобі на коліна, коли заснула в парку.

Той кліпнув.

— Біла. Біла ромашка. І я тоді збрехав, що не бачив — бо це був наймиліший момент в моєму житті, і я не хотів його злякати.

І тоді — Лея усміхнулась. Трохи. Справжньо.

— Це він.

Другий Вирій зітхнув, став прозорішим і за кілька секунд розчинився у повітрі, залишивши лише теплий запах кориці й гіркоти.

— Вірно кажуть, — пробурмотів Вирій. — Жоден штучний інтелект не відтворить твого вміння згадувати деталі.

— Це не про деталі, — сказала Пі. — Це про... зв’язки. Люди — це не факти, це контекст. І ти мій контекст.

Він на мить завмер. Потім зробив крок ближче. Але не надто. Дистанція — це ще один жест поваги. І обіцянка — що все далі буде так, як потрібно обом.

— Тобто... я твій коментар до головної історії? — підморгнув він.

— Ні. Ти моя зноска. Та, що все пояснює, але не псує інтригу.

Вони засміялись.

А десь на сходах пролунало знайоме:

— Агов, коханняшечки, ви там не забули, що в нас ще картопля недочищена на піцу?

— Йду! — гукнула Пі, — і, до речі, наступного разу я сама обираю, кого клонувати.

— Надіюсь, не піцу, — буркнув Вирій. — Я не витримаю ще однієї, яка говорить.