4.2 — Плани на попелищі

— Ну, принаймні, дим відступає, — сказав Вирій, витираючи сажу з брів. — А значить, тепер офіційно настав час реконструкції... або, гм, пошуку нового житла.

— І нової кавоварки, — похмуро додала Тесса, тримаючи обгорілу ручку від улюбленої машини "Капучино-3000". — Вона так ніжно готувала еспресо, аж душу гріла.

Пі стояла посеред згарища, тримаючи у руках чорну, обсмалену табличку з написом "Агенція Пі і Ца. Підозрюємо за вас". Її обличчя було сумним, але в очах блищало знайоме полум’я.

— Підпал, — мовила вона впевнено. — Це була не звичайна пожежа. І хоч я не бачу доказів… я їх відчуваю. Сліди злоби. І флер шкідливого лаку для нігтів.

Вирій задумливо кивнув:

— Аґата. Це її фірмовий підхід — спалити все, що не може контролювати. Але чого вона добилась? Ми все одно вижили. Ми навіть розмножились… трохи надто буквально.

— До речі, — озвалася одна з клонованих Пі з підозріло чітким інтонаційним наголосом, — я наполягаю, що саме я справжня Пі.

— Га! Та всі так кажуть, — клон Ца підморгнув їй. — Але тільки я знаю, як насправді пахне справжня Тесса після того, як вона з’їла чотири шматки пепероні.

Тесса гірко зітхнула:

— Клони. Ви або наше майбутнє, або мої нічні кошмари.

— Або і те, і те! — радо додала одна з Тесс.

***

Після кількох годин плутанини, тестів з кавовим смаком, гри в «Камінь-ножиці-Тесса» і короткого змагання з декламації уривків зі спільної пригоди в Лабораторії Гастроклонів, троє справжніх нарешті підтвердили одне одного.

Пі, Ца й Тесса стояли на руїнах своєї першої штаб-квартири. Більшість клонів розчинились у повітрі — як виявилось, Аґата не змогла завершити формулу стабільного клонування. Один із Ца ненароком послизнувся на шкірці банану й буквально зник у клубі диму, залишивши по собі лише хмарку запаху ванілі й рішучості.

— Що ж… — мовила Тесса, оглядаючи зруйновану будівлю, — здається, прийшов час нового початку.

— Так. Більше простору. Краще планування. І гідна витяжка на кухні, — сказала Пі.

— І ще звуконепроникні стіни. Я чув, як ти хропиш, коли у тебе сниться справа, — додав Вирій.

— Це не хропіння. Це аудіозапис мисленнєвих звітів у підсвідомість, — відповіла Пі з гордістю.

— Мм-хм. У форматі «гррр-хруууу-пііііццяя», — підколола Тесса.

Вони сіли прямо на залишки колишнього дивану й розгорнули карту міста Гастронім. Вірніше, обгорілий клаптик паперу, на якому все ще виднівся напис «Район печеної броколі».

— Є ідея, — сказав Вирій. — Бачив нещодавно оголошення: старий триповерховий будинок біля скверу Прожареного Секрету. Продається за смішну ціну — бо, кажуть, там привиди.

— Ідеально, — підняла брову Пі. — Привиди — це не клієнти, а сусіди. А сусіди не здають нас у податкову.

— Я вже бачу це: перший поверх — кухня й приймальня, другий — робочі місця, третій — наші кімнати. І окрема шафа для капелюхів.

— І звісно — табличка на дверях, — мовила Тесса. — З написом, який буде видно навіть у тумані:

«Агентство Пі і Ца. Розплутуємо найскладніше. Навіть вас самих.»

Пі подивилась на двох інших. І, попри всі вибухи, клонів, мишей, фанатів пепероні й запах горілого тірамісу — вона посміхнулась:

— От тільки кавоварку я обираю сама.