3.4 — Кафе “Синій Базилік”

Кафе “Синій Базилік” було тим типом місця, де навіть оливки здавалися надто знервованими, аби лежати спокійно в салаті. Всередині пахло базиліком, пармезаном, тайною і щось трохи підгоріло на кухні — хоча ніхто про це вголос не говорив.

— Цікаво, це синій базилік як рослина… чи як настрій? — пробурмотіла Тесса, зайшовши всередину й оглядаючи інтер’єр у стилі «італійська тьотя з секретами».

У закладі було майже порожньо. Один чоловік у сонцезахисних окулярах пив еспресо, спиною до залу, одна офіціантка мовчки витирала столики, і за барною стійкою, ніби злившись із фоном, стояв сам Базиліо — господар, легенда і колишній шеф місцевого підпільного кулінарного театру.

— Ми шукаємо інформацію про пепероні, — почала Лея, показуючи фото коробки й логотипу.

Базиліо навіть не кліпнув:

— Тут усі шукають щось. Хтось — смаки. Хтось — спогади. А ви — пепероні. Зачекайте.

Він зник на кухні. Всі троє переглянулися.

— А що, як він готує нас… до пастки? — прошепотів Вирій, мружачись.

— А що, як він просто готує пасту? — підморгнула Тесса.

Базиліо повернувся, тримаючи в руках старий альбом меню, але всередині були не рецепти — а фото. Зустрічі, люди в костюмах, коробки з піцою, логотипи.

— Це було п’ять років тому, — сказав він, гортаючи сторінки. — Тоді гастроклонери пробували вийти на новий ринок — ароматичну пам’ять. Пепероні зі смаком «тріумфу». Сир зі смаком «другого побачення». Було небезпечно, але прибутково. І я… мав відношення.

Тиша застигла в повітрі як перетоплений моцарел.

— Ви працювали на них? — уточнила Тесса.

— Ні. Але я поставляв їм базилік. Особливий. Гібрид, здатний зберігати емоцію смаку. Потім усе зникло. Один день — і жодного замовлення. А тепер… повертаються.

Він показав їм ще одне фото. На ньому — знайомий силует в костюмі оливки. І поряд — Ратон. Посміхається. Але погляд — напружений, ніби він знав, що ця фотка потрапить до рук детективів.

— Це з тієї ночі, — прошепотів Базиліо. — Фестиваль “Смаковир”. Там усе почалось. І закінчилось. Поки що.

— Ми були на фестивалі, — сказала Лея. — Але ніколи не чули про це.

— Бо ця частина була закрита. Неофіційна. Спонсорована… кимось, кого краще не згадувати надто голосно.

— Лабораторія гастроклонів? — припустив Вирій.

Базиліо мовчки кивнув. Потім витяг маленький аркуш і передав Тессі:

— Це адреса. Моя стара постачальниця сирів. Якщо хтось і знає, хто зараз грає в цю гру — то вона. Але бережіться. Вона — не просто сироварка. Вона — легенда. І трохи ексцентрична.

Тесса прочитала адресу й усміхнулась:

— «Сирна Синестезія»? Звучить як місце, де можна побачити смак і почути запах.

— Саме так, — підтвердив Базиліо. — І не забудьте: ніколи не приймайте там чай. Просто… не треба.

Вони подякували, і перед тим як піти, Тесса озирнулася:

— До речі. Чому «Синій Базилік»?

— Бо звичайний базилік не пахне правдою, — відповів Базиліо. — А цей — пахне. Особливо, якщо його трохи підсмажити.

— А правда — як базилік? — поцікавилась Лея.

— Інколи гірка. Інколи свіжа. І ніколи не подається без помідора.

Агентство «Пі і Ца» рушило до нової точки розслідування — з новими запитаннями, старими підозрами і слабкою, але виразною ноткою оливкового страху, що тягнулась за ними, як шлейф аромату зі старої піцерії.