1.6 — Сходи на горище

Скрип старих дерев’яних сходів нагадував стогін будинку, що зберігав надто багато таємниць. Лея, Теса та Вирій зупинились біля підніжжя. Кішка сіла позаду, як сторожовий дух. Кролик Мармелад заховався за кошиком з картоплею.

— Що ж, — прошепотіла Лея. — Ми майже там.

— Якби я отримував піцу за кожне горище, з якого вилазила істина... я б був дуже ситий, — втонув Вирій, обережно ставлячи ногу на першу сходинку.

— Зосереджено. Спокійно. І тримай світло праворуч, — промовила Тесса, і змахнула ліхтариком, ніби мечем.

Світло пробігло по темних стінах. Дрібні павутини затанцювали в повітрі, і запах старих книжок, пряного пилу й… щось новеньке — базилік? — повільно закрався в носи.

— Ви це чуєте? — прошепотіла Лея. — Це точно соус. Свіжий.

Вони дісталися до верхнього рівня. Під стелею, між старими коробками з дитячими речами, стояв невеличкий стіл. На ньому — крихітний електричний обігрівач, що працював як імпровізована пічка, і поруч — блокнот із записами.

А за столом… сидів Єнот у фартушку.

— О ні, — прошепотіла Тесса. — Цей кухар нам ще не траплявся.

Єнот підвів голову. Його очі виблискували — хитро й трохи втомлено.

— А я чекав вас, — сказав він. Голос у нього був глибокий, приємний, наче темний шоколад. — Знали б ви, як важко працювати на цю публіку. Гноми, коти, кролики… Всі замовляють. Але ж ніхто не дякує.

Лея обережно підійшла ближче:

— Тобто… ти приготував піцу?

— Так, — зітхнув Єнот. — І не одну. Я кухар. Я майстер. Але того вечора я не встиг дістати шматка. І знаєте чому? Бо вони влаштували свою драму без мене. Розтягнули, сховали, закопали. І все — без слова. Без оцінки! Як можна розслідувати, коли вас не питають, як усе було приготовлено?

— То це все — помста? — спитав Вирій, напружуючи плечі.

— Ні, — відповів Єнот. — Це... протест. Я залишив слід соусу навмисно. Щоб ви прийшли. Бо я знаю: піца була не просто з’їдена. Вона була викрадена для копіювання. Хтось хоче вкрасти мій рецепт.

Всі троє переглянулись. Новий рівень. Не просто крадіжка. А харчовий шпіонаж.

— У тебе є докази? — спитала Тесса, витягуючи блокнот.

— Так, — він подав їй папірець. — Сьогодні вночі я знайшов на сходах крихти. Але не від моєї піци. Вони були з оливками, а я оливки не використовую ніколи. Хтось пробував зробити фальшивку. А це — образа.

— Тобто… хтось клонує твою піцу? — Лея вже писала, не відриваючись.

— Саме так. Я готую з душею. Вони — з копіркою. І якщо не зупинити їх, рецепт втратить чарівність.

Єнот підвівся. Він зняв фартух і підійшов до вікна горища.

— Знизу діє хтось, хто хоче взяти все: ім’я, слава, навіть мої спеції. Ви маєте їх знайти. Інакше це буде не останнє викрадення.

Лея повільно кивнула. Теса зробила останній запис:

🖊️ Єнот: не підозрюваний, а свідок. Жертва харчової змови.

— Ми знайдемо їх, — пообіцяв Вирій. — І повернемо тобі... кулінарну справедливість.

Горище розкрило таємницю — кулінарний саботаж. Єнот-кухар б’є на сполох. Істина вже близько, а злочин виявляється глибшим, ніж припускали. Це не просто справа про піцу. Це — війна за смак.