1.3 — Зізнання під сирним соусом

Гном з’явився з-за шафки несподівано. Злегка припорошений борошном, у потертій зеленій шапочці та з лукавим прищуром — він виглядав як типова істота, яка проводить своє життя поміж посудом і таємницями.

— Ну нарешті, — хмикнув гном і недбало сів на край нижньої полиці. — А я думав, ніхто й не помітить зникнення. Ваша реакція — тішить. Значить, справді цінуєте піцу.

Лея схрестила руки:

— Ми цінуємо справедливість.

— І гарячий сир, — додав Вирій похмуро.

Тесса присіла навпочіпки навпроти гнома, вирівнявши з ним погляд:

— Слухай, друже. Ми хочемо просто правду. Ти щось бачив?

Гном театрально зітхнув, немов актор на аматорській сцені:

— Бачив, як щось промайнуло. Маленьке, спритне. Вхопило коробку й потягло вбік. Але ні обличчя, ні лап, нічого не розгледів. Тільки запах лишився — бекон і... натяк на ананас.

— А ти не намагаєшся замилити нам очі, га? — Лея присунулась ближче. — У тебе на бороді шматочок сиру. І я бачу слід соусу на підлозі, прямо від шафки до дивана.

Гном інстинктивно провів рукою по бороді:

— Ні-ні, це не я! Ну, я міг... нюхати коробку, але не їв! Присягаюся своїм лопатником!

Вирій обійшов шафку і тихо підняв клаптик паперу:

— Серветка. Мала, зі слідами масла. Схована за банкою з корицею. Ти не дуже старався, друже.

Гном замер. Його голос потоншив:

— Добре... Я скажу. Але ви маєте пообіцяти, що не виганяєте мене з кухні. Це — моя територія. Моє царство!

— Якщо правду скажеш, обіцяємо, — кивнула Тесса, пильно спостерігаючи за кожним рухом істоти.

Гном зітхнув з гідністю старого воїна:

— Я чув, як хтось прокрався раніше. Це була… Кішка. Вона прослизнула, як тінь. Але піцу взяв не я, хоч і нюхав. Я… я сховав коробку, бо злякався, що подумаєте на мене.

— Класика, — пробурмотіла Лея. — Прибрати сліди — це і є підозріло. І сховати коробку під подушку дивану — дуже по-дитячому. Або по-гномячому.

Вирій уже відкривав шафку за шафкою:

— Ще щось приховуєш? Скажімо, другий шматок піци?

— Ні! Один шматок залишився, але не в мене. Хтось заховав його в холодильнику. Але… він не сам туди поліз. Його понесли. Лапи були… пухнасті.

— Кішка, — сказала Теса.

— Можливо, не одна, — додала Лея. — У цій справі все пахне зговором.

Гном кивнув і, ніби полегшено, зник назад у тінь полиці, прошепотівши:

— Я просто хотів понюхати бекон. Бекон пахне щастям…