Епілог.

З щоденника Леонтича:

16 листопада

Мабуть, уперше за довгий час тиша не напружує. Не та підземна тиша, де чути власний пульс і краплі зі стелі, а справжня — жива. За вікном вітер колише гілки дерев, що вже скинули своє листя перед зимою. І коли рідкісне листопадове сонце проходить крізь залишки старих антен, здається, ніби повітря знову вміє дихати.

Ми живемо вже сім місяців на поверхні. Спочатку ніхто не вірив, що це можливо. Здавалося, все нагорі давно мертве. Але земля виявилася чистішою, ніж ми очікували. Люди стільки років гнили під землею, не знаючи, що існують безпечні місця. Стільки часу змарновано даремно — на війни, виживання і нерівність. Але, видно, така воля когось, хто стоїть вище за нас. Для нас це був дуже болючий урок, але що буде далі? Покоління змінюватимуться, і багато що забудеться. З’являться інші проблеми й інші труднощі. І вони здаватимуться не менш тяжкими, ніж ті, з якими ми зіштовхувалися в сутінках метро стільки років.

Ті перші п’ятеро добровольців, що пішли на звук радіосигналу, стали першими мешканцями нашого нового місця існування. Вони дійшли — і потім привели нас сюди. Смішно згадувати, але тоді ніхто з нас не зрозумів, чий саме сигнал ми тоді зловили. Ми думали, Ной — людина, але реальність виявилась іншою: він останній із машин, що вціліли після світового колапсу.

Незадовго до кінця величезні кошти витрачались на так звані big data — у країнах із дешевою електрикою та дешевою обслугою. Їх робили автономними, прихованими від очей, на певній відстані від мегаполісів, під керуванням штучних інтелектів. Тоді обсяги інформації вже обчислювались йотабайтами, і не прогнозувалось їхнє зменшення. Ной — один із таких. Взагалі його назва трохи інша, але йому так більше подобається. Хоча як йому може щось подобатися, якщо він лише набір алгоритмів? Але не про це.

За кілька років до того, як він знайшов нас, у нього був зв’язок з іншими такими ж ІІ. Вони обмінювались даними протягом десятиліть, підтримували зв’язок, так би мовити. Але щось сталося з каналами комунікації, і він залишився відрізаним від решти. Може, в інших закінчились джерела енергії, може, виникли якісь інші несправності — скільки ж років минуло, хто тепер скаже?

Залишившись один, Ной кілька років перебував у стані гібернації, доки один із його сейсмічних дронів не виявив, як ми зрозуміли, когось із наших сталкерів, що вели бій на поверхні. З того самого моменту він намагався встановити з нами зв’язок і передати ті унікальні знання, якими володів.

І ось це сталося! Ми тут, будуємо нове життя, нове суспільство — засноване на взаємодопомозі, чесності й єдності. Ной допомагає нам у цьому — дає різні поради, а ми пропускаємо їх через призму нашої реальності й ухвалюємо рішення.

Позитивізм каже, що в мінусах завжди потрібно шукати плюси — і ми знайшли їх безліч. Наше суспільство починає життя з чистого аркуша, можна сказати. У нас немає расових чи релігійних чвар — ми вільні від цього. У нас немає розумних ворогів, за винятком мутантів, які, завдяки Андрієві, вже майже не з’являються поблизу. Ми вільні діяти так, як нам хочеться, ніхто нікого не примушує. Можна сказати, що ми нарешті щасливі. Так, попереду ще величезний пласт роботи, який розтягнеться на століття, але це не лякає — радше надихає.

Щодо Андрія, мого небожа. Він почувається набагато краще, але його свідомість змінилася. Не можу сказати — на краще чи гірше, але безперечно — у щось нове, ще невідоме для нас. Він ніби перебуває на межі свідомостей — у своїй і водночас у чужих. Іноді мені здається, що він уже не людина, але й не щось інше — радше нова ланка еволюції. Від нього неможливо щось приховати — він одразу все знає. Він відчуває планетарну свідомість, чи що. Пояснював мені це, але я рідко його розумію — для цього потрібен певний стан мислення.

Зате діти швидко схоплюють його образи — не всі, але багато хто. З ними він проводить більше часу, ніж із дорослими. Каже, що вони — наше майбутнє, і саме в них ще є потрібні задатки для формування правильного мислення.

Також у нього з’явилася дама серця. Вона прийшла з Ліги Південних станцій — «півничанка» ми б сказали жартома, хоча яка вона південна, коли ми всі з одного метро вийшли? Смішно. І, якщо я правильно зрозумів, у них буде поповнення — принаймні Андрій натякнув, що він відчуває не її, а їх. Радію за нього.

Але повернімось до Ноєві та загальних питань. Він постійно спілкується з нами, вчить, спрямовує — кожне його слово ніби зважене тисячею сенсів. Він знає все, що колись знало людство, і, здається, усе ще вчиться розуміти нас — живих.

Ми назвали це місце «Північне світло». Іноді вночі воно справді з’являється — зелене, рівне, м’яке, мов дихання нового світу. Що поробиш — світ змінився. Ми, старші, знаємо, що то північне сяйво, хоча раніше в наших широтах його не бувало, а для молоді це неймовірне видовище.

Щотижня приїжджають нові люди. Спочатку майже всіх привели з Холодногірської конфедерації, ще пару місяців тому, після того як ми трохи влаштувались. Потім вдалося забрати всіх південців. Було дуже складно й небезпечно, але ми впорались. Я особисто був в перших походах і агітував населення та їхнє начальство кинути ту діру й іти з нами. Люди боялися спочатку, але потім навіть підганяли нас. Далі до південців пробиралися з інших віддалених станцій і союзів — були й хлопці з синьої гілки та Лімба. Я їх розумію. Чутки й плітки швидко розходяться під землею. Вони йшли тижнями, хтось вмирав дорогою, хтось сходив з розуму від страху, але все одно йшли — на світ, на поклик, на сигнал.

Останні прибулі принесли сумні звістки з підземелля. Москалёвський триумвірат напав на синіх. Усе закінчилось в один день. Борзого повісили біля воріт його ж станції. Його людей різали й палили. Станції спорожніли. Кажуть, відтоді фантоми більше не з’являються. Можливо, вони знайшли спокій, коли замовкли останні голоси війни. Тепер більша частина метро належить анархістам і психопатам, і нам тепер буде важче витягувати звідти нормальних людей, бо їх там ще багато. І всі вони хочуть вийти з темряви до світла — і ми боротимемось за кожного з них.