І нікого…

Наступний перехід був коротким, але відчувався як ціле життя. Люди йшли вже мовчки — хрип, кашель і шелест чобіт замінили розмови. Коли з’явилося світло станції, всі знали: зараз знову буде вогонь і смерть.
На вході в технічне відгалуження, між рейками, хтось помітив тонкий дріт, але було пізно — спалах, гуркіт, і трьох розірвало в одну мить, а деяких контузило. Вони попадали на підлогу, тримаючись за вуха.
— Дивитись обома! — кричав синій командир. — Пастки скрізь!
Потім ще кілька розтяжок, які прийняли на себе дрезини. Двигуни обох були пошкоджені, хоч, на щастя, нікого з живих не зачепило, але оглушило добряче. Вони повільно зупинилися метрів за сто п’ятдесят від червонуватого сяйва станції. Там теж горіло лише аварійне світло, і це насторожувало ще більше.
Синій і лімбівський командири присіли на рейки та наказали принести радіостанцію. Солдати теж присіли навпочіпки в очікуванні. Хиляк-солдат, ледве-ледве притягнув важеленну рацію. Вони вийшли в ефір. Радіостанція шипіла, глухла, наче задихалася. Синій крутив регулятори, намагаючись упіймати бодай якийсь відгук штабу.
— Командире… це, здається, не наш канал.
— Як це не наш?
— Не знаю… якась інша частота… чуєте?
Він трохи додав гучність. Із динаміка пішов тихий, металевий голос — рівний, безпристрасний, з уривками слів, ніби шматками фраз, принесених з іншого світу:
«…протокол порятунку активовано… прийом… зона “Південь-1” очищена… підтвердження не отримано…»
«…чисті сектори: 5, 7, 12… евакуація триває… координати пересил… —шипіння— повторюю… не залишати укриття…»
«…пріоритет: вижилі. Ідентифікація… помилка… мережу не знайдено…»
Командир насупився:

— Цікаво, хто це?
Лімбовець знизав плечима:
— Схоже на старий автоматичний сигнал. Дуже старий…
— Скільки йому років? Як думаєш?
— Не знаю. Може, роки. Може, десятки років.
— Цікаво, на чому він тоді так довго тримається. Я маю на увазі джерело живлення. Дивно це. — він секунду подумав і додав, — Ладно, це не штаб. Переключаю.
Він ще трохи покрутив ручку налаштування частоти і відразу зловив його знову. Цей голос продовжував звучати, ніби його не можна було перервати. Навіть коли він крутив її далі, крізь тріск усе ще долинало:
«…якщо ви чуєте це повідомлення… ви не одні…»
Тиша впала як камінь. Ніхто нічого не сказав. Навіть кашель вщух.
Дяк, він сидів поруч, тихо промовив:
— А раптом це сигнал від інших вцілілих?
Командир кисло глянув на нього і хрипко відповів:
— Запізно. Для вцілілих — запізно. Забагато років пройшло… Навряд чи хтось живий, крім нас…
Усі переглянулись і на якісь секунди світла іскорка надії осяяла серця обірваних, поранених, солдатів, загнаних чужою волею на загибель. А раптом ми справді не одні?
І в ту ж секунду десь упереді тунелю спалахнув короткий світло і пролунав гуркіт — розтяжка спрацювала, забравши з собою пару жирних щурів. Вибух потопив усі промайнули надії.
— Кожного разу щось нове. — криво усміхаючись, крикнув синій командир, — Турелі, газ. Тепер от розтяжки.
Він продовжив налаштовувати рацію, кричачи в трубку кожну секунду: — Штаб! Штаб!
Через кілька митей крізь тріск пролунaв роздратований, сонний голос: — Штаб слухає.
— У нас невеликі втрати! Ми щільно підійшли до 23 Серпня! Дрезини стали! Запитую ще одну! По левому коридору гони її!
Тиша.
— Йти на пролом! Дрезин не чекати! Вперед! Не зупинятися! Це наказ! Не рахувати впалих! Прориватися будь-якою ціною! Відбій!
Тиша.
Командири переглянулись.
— Сержант! Перерахувати гранати!
— Є!
Стрункий сержант побіг виконувати наказ.
— Підійдемо вперед, перевіряючи все гранатами, — запропонував синій, лімбовець ствердно кивнув.
— Будемо пробувати, іншого не лишається.

Тут же він дістав із підсумка одну, висмикнув чеку й, ставши на повний зріст, кинув у бік червоного сяйва станції. Спалах, хлопок, тиша. Ще одна полетіла — тільки тепер трохи далі. Тиша.
Навприсядки, один за одним, вони повільно поповзли вздовж старих рейок. Кожні кілька кроків уперед летіла граната, а потім ішли люди.
Так вони підійшли до самої платформи. Обережно виглядаючи з темряви, стало зрозуміло, що і це місце покинуте. Як таке можливо? Куди всі поділися? Відповідей на ці питання не було. Лише смертельні пастки по всьому шляху, лише похмуре червоне світло аварійного освітлення, лише темрява тунелів.
Першим стояв командир і дуже довго вдивлявся в усі кути. Він намагався побачити можливі небезпеки. Але як не вдивлявся — нічого не побачив. Повільно, як змія, він поліз на платформу; страх сковував його рухи, піт градом стікав по обличчю. Своїм він дав знак чекати. Проповз до найближчої колони й повільно встав на повний зріст. Тиша. Він із полегшенням видихнув.
— Тут також нікого немає! — крикнув він своїм. — Зайдіть на кілька кроків углиб, назад. Я кину гранату й подивимося, чи є тут турелі.
Натовп майже синхронно відступив у тінь. Недовго думаючи, він вкрутив запал і кинув гранату в центр платформи. Поки граната ще летіла, встановлені просто в ніші вентиляції турелі спрацювали з різницею в кілька секунд.
— Вони у вентиляції! Стріляйте туди! — кричав синій.
Перші шеренги почали палити у всі видимі вентиляційні виїмки на станції. Гуркіт стояв дикий. Вуха всім позакладало. Кілька турелей були виведені з ладу.
— Ще одна граната! — ревів синій командир, ховаючись за колоною. Він кинув останню, що в нього залишилась. Хлопок! Тиша, лише кілька дрібних плиточок випали з фресок на стінах і впали в темряву. Він висунув автомат і помахав ним. Нічого не змінилося — усе та ж тиша висіла в повітрі.

— Здається, все! — він вийшов з-за колони й повільно озирнувся навколо. — Бути напоготові!
Інші з обережністю видиралися на платформу, вдивляючись у темряву. Червоні ліхтарі під стелею блимали, мов хворе серце, освітлюючи мертву обитель — завмерлі похилені кіоски, поламані поручні й лавки, сіру нерухомість.
— Виставити вартових по периметру! — крикнув лімбівський командир. — Бути вкрай уважними!
Худорлявий сержант вибрав кількох хлопців і пішов розставляти їх по периметру. Коли вони пройшли більше половини довжини станції, сенсор, вбудований в одну з колон із північного боку, ожив. Там, де раніше були лампи денного світла, тепер проявилися приховані до цієї хвилини додаткові системи оборони — два великокаліберні кулемети. Вони одразу відкрили вогонь по вартах, що рухалися вперед. Сержант і кілька хлопців упали мертвими. Решта, почувши стрілянину, з шаленою швидкістю кинулися тікати назад у тунель — єдине безпечне місце. Але багато хто навіть не встиг зрозуміти, що не всі пастки були знайдені. Десятки тіл хаотично впали на холодну підлогу й одне на одного. Командир із Лімба побачив у останні секунди, звідки йшов вогонь, і дав туди постріл із підствольного гранатомета, після чого сховався за найближчою колоною. Його сорокаміліметрова граната досягла цілі й вивела один із кулеметів із ладу. Він швидко перезарядився й, вискочивши, мов чорт із табакерки, дав ще один залп, але кулемет виявився швидшим — його тіло буквально розірвало кулями. За секунду другий кулемет безсило повис, понівечений уламками. Це був останній привіт від В.В. За його наказом ці машини ставили, і сенсор для них було змонтовано спеціально з того боку, звідки наступу синіх не очікували.
Варту більше не виставляли — людей на це не залишилось. Кількох відправили на попередні станції, щоб привести ще кількох хлопців на передову.
— Штаб! У нас серйозні втрати, нас залишилось зовсім небагато! — кричав синій командир. Його руку прошила куля, що рикошетом відбилась від колони, і тепер він стікав кров’ю.
— Немає людей! Усіх до вас відправили! — крізь шипіння відповів хтось у ефірі.
— Нам кінець на наступній станції, якщо нікого не пришлете!
Тиша в ефірі тривала хвилину.
— Чекайте.