Наукова і далі на північ

...

На «Госпромі» ставало тісно. Всередині величезного залу, де колись проходили виставки та презентації, тепер стояли впереміш взводи «Синіх» і роти «Лимба», до цього часу вони теж підоспіли, хоч і з запізненням. Солдати, чорні від кіптяви, з червоними від порохових газів очима, заповнювали платформу, службові приміщення, навіть місця під сходами. Смерділо так, ніби хтось змішав людський піт, плісняву і запах сирої землі.

Ворота станції з великим зусиллям, але все ж вдалося відкрити повністю в ручному режимі, приводи були понівечені мінами і більше не працювали. Ящики з патронами та кулемети з турелей зняли і пристосували до деяких дрезин, які поволі в'їжджали в першу повалену частину Цитаделі.

Чергові механіки витягували з дрезин ящики, кидали їх на холодний бетон. Йшли перегони: хто встигне зібрати зброю, хто — поправити броню, хто в останнє — затягнути бинт на зараженій руці. Кашель лунав звідусіль, глухі удари в груди, рвучі сухі хрипи — аспергіл розповзався по людях, як пліснява по хлібу. Інколи хтось падав на коліна, намагаючись перевести подих, йому хлопали по спині, заливали в горло мутну воду.

- Встати можеш?

- Можу… — і боєць підводився, хоч ледь стояв на ногах.

На вході чергові ставили імпровізовані кордони — ящики, плити, звалений непотріб. Якийсь добряк приніс із собою прапор Синіх і повісив його над коморою, де раніше сиділа охорона. Над усім цим хаосом сиділи троє старших командирів, зігнувшись над радіостанцією.

Радіо хрипіло. Декілька разів стишувалось. І раптом — прорвало:

- …другий фронт… розбитий повністю… повторюю… повністю… — це хтось із вцілілих на «Університеті» все ж пробився в ефір і доповідав про ситуацію.

- Вцілілі? — гаркнув один із командирів.

- П'ятеро рядових… один молодший сержант… і цивільні… жінки, діти…

- Нащо… мені твої цивільні? Ідіот! Особовий склад мене цікавить! Ладно, прийнято! Ще двоє ваших у нас. Просочилися, голубчики. Слухай мій наказ! Йти в розташування ваших рот, там чекати подальших розпоряджень! Як чутно?!

- Прийнято… — тріск і тиша через мить.

На хвилину повисла тиша. Ті, хто чув розмову, переглянулися — у цих словах була дивна неприродна суміш гордості й жаху. Двоє вирвалися з м'ясорубки, де загинули десятки, а може й ціла сотня бійців. Отже, другий фронт не прийде на допомогу, отже доведеться йти, як є. Резерви будуть перекинуті не так скоро — багато хто зараз хворіє, лежить у лазаретах і повільно гине.

Командир Лимба фиркнув, розім'явши шию:

- Отже, шлях на «Наукову» відкритий. Ну-с, годинка перерви і вперед?

- Повністю підтримую, — закурив синій командир.

- Розійтися! Через годину шикування і вирушаємо. Ей, караульні, бути на чеку!

Солдатики просто тут же попадали, хто де. Сили були на межі, ще й цей клятий кашель. Біля Дяка та Носа зібралася невелика групка хлопців, які почали випитувати в них подробиці останніх подій. Ті розповіли все, як було, а далі Ніс повів розмову в інший бік:
— …найдивніше, як на мене, це те, що зелені кинули свою станцію без жодного охоронця, без жодного військового, — він сплюнув на підлогу.
— Тааак, — протягнув хтось, — на них це не схоже.
— Може, дременули від страху? Ну, коли наші почали палити по воротах?
— Дурня це, — озирнувшись, сухо сказав Дяк. — Вони мало кого бояться.
— Може, далі окопалися й чекають нас у повній бойовій готовності? — припустив зовсім юний хлопчина з підлітковими вусиками й вимазаним сажею обличчям.
— Хто знає, хто знає… — відповів хтось із хлопців.

Година пролетіла дуже швидко. Багато хто встиг трохи задрімати, але кашель страшенно заважав хоч на хвильку розслабитися. Найгірше довелося вартовим — вони не відпочивали ані хвилини.

Гул двигунів дрезин пройшов під склепіннями «Госпрому», мов гарчання звіра, що готується до стрибка. Важкі металеві машини поповзли в темряву тунелів, тягнучи за собою сіру, виснажену юрбу солдатів.

Колона ввійшла в тунель повільно, обережно. Світло ліхтарів стрибало по стінах, висвітлюючи потворні плями іржі та сліди від куль, які так і не досягли цілі. Ніс і Дяк йшли поруч із сержантом, як два талісмани на щастя — брудні, порізані, напівглухі, але живі.

Тунель був досить сухим і відносно чистим, на відміну від синьої гілки чи Лимба. Щури метушилися під променями ліхтарів, павуки сиділи у своїх норах і спостерігали за цим похмурим походом. Усі намагалися йти дуже тихо, але все одно було чутно за сотню метрів, та й кашель видавав тих, хто рухався. Пройшовши близько шістсот метрів, на дрезині спалахнули кілька блукаючих червоних точок, але, на жаль, їх ніхто не помітив. За мить черга вдарила по залізу — кулі рикошетили в різні боки, ранячи солдатів. Усі попадали на землю, дрезина покотилася далі, бо той, хто нею керував, загинув від першої черги.

— Мляяя! — крикнув синій командир і, одразу підскочивши, побіг, пригнувшись за дрезиною. Вона прикривала його від куль турелей. Інші, збагнувши це, теж, пригнувшись, побігли за командиром. Дощ куль не вщухав ні на секунду — дрезину обстріляли дуже сильно, місцями пробили обшивку, і кілька куль потрапило в паливну систему. За кілька миттєвостей дрезина докотилася до автоматичних кулеметів, збила їх на землю і, проїхавши ще метрів двадцять, зупинилася. Паливо повністю витекло на землю через кульові отвори. Кулемети, впавши, ще дали по черзі кудись у стелю й стихли.

— Слава тобі... — сказав один із вояків, випрямляючись на повний зріст.

За ним підвелися й решта.

— Слухай мою команду! Двоє бійців бігом за ще однією дрезиною! Вона буде штовхати цю, а ми за ними гуськом підемо.
— А якщо гранати прилетять, товаришу командир? — нахабно спитав Ніс.
— Тоді привіт, — він почухав потилицю і сплюнув. — Чекаємо дрезину. До станції метрів сто, не більше. Усім бути напоготові. Можливі пастки.

Двоє молодих побігли назад на «Госпром», решта вдивлялися вперед, у темряву тунелю, ніби намагаючись вгадати, що їх далі чекає, що зелені проти них вигадали. Але як не вдивлялися — нічого не побачили. Через хвилин п’ятнадцять, неголосно гудучи, підкотила друга дрезина. Ця була трохи менша, але теж укріплена залізними листами й двома кулеметами, що дивилися в різні боки. Її поставили на найменшу швидкість і, пригнувшись, усі гуськом рушили за нею. Вона легенько штовхнула першу, і вони покотилися ще повільніше.