Початок

…

Тунель, обраний під збір і розгортання, був вузький, наче горло. Стеля низька, склепіння закопчені. Старі кабелі на стінах були засмолені шарами пилу й сажі. Там, де колись висіли технічні щити й табло, тепер до бетону були прикручені металеві листи з картами, схемами, смугами червоного й синього кольору. На одній зі стін вугіллям була виведена крива лінія — фронт.
Вздовж платформи стояли гармати. Не справжні армійські, а скоріше мутовані нащадки чиїхось креслень і чиїхось рук. Саморобні міномети, зварені з обрізків труб і обдертих стволів старих гармат. Поворотні установки зі щитами, у яких щілини від іржі були замазані смолою й ганчір’ям. Низькі, кострубаті конструкції, схожі на павуків, — саморобні автоматичні турелі, до яких тяглися цілі пучки дротів.
Повітря було важке, сюди зносили все, що хоч якось стріляє. Пахло старою, на якийсь час воскреслою воєнною машиною: спаленим мастилом, холодним залізом, згнилою проводкою, сіркою, зваркою й потом робітників, що обслуговували все це.
Зварка шипіла уривчасто, вихоплюючи з темряви руки, обличчя, клапті диму. Там, де дуга лягала на метал, спалахували синюваті іскри й одразу тонули в сажі.
Двоє у вицвілих бронежилетах гатили по корпусу однієї з установок, вирівнюючи опору.
Третій, із чорними від мастила пальцями, колупався в механізмі подачі стрічки.
Далі, у хвості тунелю, вантажники розвантажували ящики. Глухо бухало дерево, коли ящик падав на бетон. На краях ящиків ще можна було розібрати розмазані старі клейма, ще довоєнні, поверх них були свіжі написи: «Стрічка», «Запали», «Суміш №2». На деяких просто стояв хрест крейдою — «не чіпати, доки не скажуть».
На рейках стояли не потяги, а візки, навантажені розібраними механізмами, ящиками, в’язками труб. Вони злегка похитувалися від кроків людей, що проходили повз, рипіли в темряві, наче самі нервували. Багато хто з присутніх кашляв, були виснажені й голодні. Але чомусь ніхто не відмовлявся виконувати безглузді накази псевдокомандирів.

Командири, своєю чергою, не кричали.
Їхні голоси були тихими, сухими, як тріснутий дріт.
— Оцю — ближче до тунелю, сектор «Б».
— Не забудь компенсатор, минулого разу ламало ствол.
— Першу батарею — до північної стінки. Щоб сектор перекривала ось тут.
Пальці в рукавичках тикали в карту, у жирну лінію, що позначала шлях до станцій Цитаделі. Над картою висіла лампа без абажура, від неї на папері тремтів круглий жовтий острів світла. За межами цього кола — лише темрява й ворушіння постатей.

Рядові ходили між гармат, як мурахи між шматків іржавого заліза. Хтось тягнув коробки з набоями, ремінь врізався в плече, і при кожному кроці в коробці шелестіло залізо. Хтось ніс на плечі залізний циліндр — міну для саморобного міномета. На циліндрі були подряпини, засохла кров і дірка від старого уламка — її залили якимось складом і вирішили, що «і так згодиться».

В одного солдата, молодого, з поголеною потилицею та погано загоєним шрамом на щоці, помітно тремтіли руки. Він намагався не впустити коробку, але пальці не слухалися. Старший поруч, не дивлячись, штовхнув його ліктем:
— Не вперше, салага. Минеться.
— Та я… нормально, — збрехав той. — Просто… холодно.

Холодно не було. Повітря стояло густе й тепле, як подих звіра, що застряг у цьому бетонному горлі. Біля стіни, у півтемряві, на старій бетонній лавці сиділи троє. Уже в броні, уже зі зброєю. Чекали.
Один перебирає магазин, рахуючи набої вголос, пошепки.
Інший перевіряє затвор знову й знову, хоч той і так ходив, як по маслу.
Третій просто сидів, уткнувшись поглядом у порожнечу, шкребучи нігтем засохлий бруд із коліна.
— Ще не оголошували точний час початку? — спитав один.
— Сказали, що на світанку за їхнім часом, — відповів інший, не піднімаючи очей.

«Світанок» для Синіх був поняттям умовним — за розкладом змін, за циклами освітлення й струму. Але слово залишили. Як пам’ять про те, чого вже не було.

У сусідньому боковому тунелі, куди не ходив жоден потяг уже десятки років, обладнали імпровізований склад пального й сумішей. У бочках хлюпотіло, пахло ацетоном, мазутом і чимось ще — їдким, тягучим.

Хлопці в респіраторах вовтузилися з каністрами, перетягували шланги, крутилками регулювали подачу. За їхніми спинами на стіні було виведено: «НЕ ПАЛИТИ НЕ ПАДАТИ НЕ ДУМАТИ». Останнє слово хтось жирно обвів. Десь вище, на переходах, з’єднували дроти.

Старий радіопост Синіх був вбудований просто у колишню диспетчерську. Вікна закладені, у стінах дірки під кабелі, столи заставлені пузатими блоками, до яких були прикручені новенькі, блискучі кнопки. Частина апаратури була явно трофейна: на одній панелі ще виднілося маркування «Ц-02» — колись це, можливо, належало самій Цитаделі.

Зв’язківець із запалими очима, у навушниках з облупленою шкірою, сидів, згорбившись над пультом. На склі перед ним було нацарапано цвяхом: «ЯКЩО БУДЕ ТИША — ОЗНАЧАЄ, МИ ПРОГРАЛИ». Нижче хтось дописав: «АБО ВИГРАЛИ».

Час від часу радіо оживало:
— «Третій сектор» на зв’язку, прийом.
— Чутно глухо. Перебудуйте підсилювач на п’ятий рівень.
— Підтверджую… гармати на позиції… чекаємо мітки за часом.

Голос диспетчера був стомлений, беземоційний. Наче оголошував зупинки. У глибині платформи, на краю темряви, висів імпровізований банер — синій шматок полотна, вимазаного фарбою. На ньому був намальований силует людини з піднятою рукою та напис: «ЗА МЕЖІ».

Хтось, проходячи повз, плюнув на підлогу й усміхнувся:
— Ще трохи — і всі вийдемо.

Над усім цим гули вентилятори. Старі, іржаві, з засохлим павутинням на решітках. Їхнє гудіння тремтіло в кістках. Здавалося, ніби станція зітхає. Щури, ніби щось відчули, щезли з цього місця. Темрява згущувалася всередині темряви.

Іноді гул провалювався — на частку секунди, і в ту паузу раптом ставало занадто чутно: скрип металу, кроки, чиєсь дихання. Люди завмирали — і відразу вентилятори знову набирали обертів, заливаючи все рівномірним гуркотом.