Сигнал

...

… Чисте поле, як те море, —
Козакові рай!
Слобожанська Україно —
Степовий наш край!.. — у глибині станції лунала тиха пісня напівмаревного Фінна.

Та й станцією це назвати було складно. Вона була недобудована, безіменна, покинута ще до Великого Падіння — так називав те, що сталося з людством, самотній мешканець цього місця, Фінн. Одні називали її «Лозовеньки», інші — «Окружна дорога». На картах вона не значилася, у легендах метро згадувалася зрідка.

Тут ніколи не ходили потяги: рейки обривалися метрів за двадцять від входу до головного залу, зникаючи в порожнечі, де мав бути тунель. Але замість тунелю — земляна стіна, обвалена, завалена бетонними плитами, корінням дерев, шматками арматури і віковою тишею.

Давно, ще відразу після катастрофи, в метро ходила байка, що за цією станцією була ще одна — таємна, і між ними існував недобудований прохід. Не встигли завершити, але частково він таки був. Із цієї історії з часом розрослося безліч легенд:
одні казали, ніби там живуть люди, що процвітають;
інші — що там оселилися примари;
а ще дехто стверджував, що саме звідти керують усім метро, потай від решти.

Та як було насправді — ніхто не знав і перевіряти не хотів. Усю покинуту техніку з тунелю розтягли ще в перші роки після війни. Жити тут ніхто не наважився — прохід залишався відкритим, і радіоактивні опади ще довго змивали пил зі стелі просто на платформу.

Платформу так і не доробили: лише грубі бетонні колони та виступи арматури. Склепіння губилися в темряві, подекуди пробиті часом і вологою. З тріщин стікала вода — тонкими цівками спадала по стінах і збиралася у старих іржавих відрах та мисках, які Фінн розставив із точністю хірурга. Кожну краплю він рахував.

Світло було тьмяне, слабке — від старого ліхтаря, під’єднаного до саморобного акумуляторного блоку. Генератор він запускав раз на два дні: той гуркотів, гарчав, але дарував кілька дорогоцінних ватів енергії.

Житло Фінна містилося в глибині залу, у технічному відсіку, який колись мав бути тут за планами інженерів метро. Там він облаштував щось на кшталт кімнати: пара старих армійських ковдр, шматок лінолеуму на підлозі, залізне ліжко з натягнутими ременями замість сітки, саморобна шафа, вбита в стіну, і головне його скарб — куток радіозв’язку.

Стіл, заставлений лампами, модулями, паяльником. Радіостанція, зібрана з залишків військової техніки, цивільних блоків і чогось, що сам Фінн називав «північними знахідками». Мідні котушки, старі транзистори, приймач із довгою телескопічною антеною, виведеною крізь щілину у склепінні. Він ремонтував її щотижня — іноді навіть уві сні.

Він жив тут сам. Уже багато років. Іноді заходили сталкери, яким він, по старій дружбі, дозволяв перепочити, зігрітися, послухати ефір. Рідко. І що далі, то рідше. З кожним роком пам’ять про героїв старого союзу «Унiя» тьмяніла в людській свідомості, як напис на запиленій стіні. Із тих часів лишилися одиниці: Шмідт, Глюк і він. Може, хтось іще — але Фінн давно про них не чув. Вони або розчинилися в тунелях, або стали частиною цих стін — як іржа, як відлуння кроків.

Фінн був немолодим. Обличчя пронизували глибокі зморшки, шкіра мала сіркувато-загорілий відтінок — наслідок пилу й постійного радіаційного фону. Очі — ясні, але з жовтим відтінком у білках. Руки тремтіли лише зранку, поки він не вип’є розбавлений чай із лікувальних трав, що вирощував у пластиковій бочці під лампою. Час від часу він пив якусь мутнувату есенцію, яку брав у Хіміка. Після неї ставало легше — ніби всі тяготи відступали, і він знову відчував себе молодшим. Та тривало це недовго, і щоразу доводилося йти на «Перемогу» по нову порцію.

Він завжди прокидався рано. Завжди. І перше, що робив — вмикав радіостанцію. Пошуки частоти, на якій хоч щось можна було почути, займали кілька годин щодня.

І ось приблизно три місяці тому він упіймав уривки слів. Це був холодний понеділок. Серце ледь не вискочило з грудей від радості, що охопила його в той момент.
— Ми не самі! — прокричав він тоді. Але його ніхто не почув, хіба що пара щурів, які спостерігали з темряви своїми чорними, блискучими очима.

Фінн був першим, хто перехопив ці уривки сигналу, і тримав це в таємниці. Та він розумів, що треба вийти на поверхню, аби зловити весь сигнал, а для цього були потрібні батареї для радіомодуля. А їх у нього не було.

Тоді він вирішив дістати їх у Цитаделі. Коли нарешті отримав, довелося перепаювати роз’єми й переробляти саму посадку для батарей. На це пішло кілька тижнів. Це було потрібно, щоб радіомодуль став мобільним.

Фінн здійснив кілька вилазок у пошуках відповідного місця для прийому сигналу. Таким місцем і став пагорб біля старої водонапірної вежі.

Він знав, що це відкриття — поки що лише його заслуга. Тільки він один про нього знав. Радість, піднесення, бажання жити охопили розум Фінна. Лише неповнота сигналу, його невизначеність і тьмяне, тривожне звучання висіли в його свідомості, мов чорна хмара, і затьмарювали все.

— А раптом він зникне? А якщо ті, хто його надсилає, кочують? Що тоді буде? Ми ж тут пропадемо? — у таких запитаннях він жив між радіоефірами. Фінн записував кожне слово, кожен звук.

Приблизно місяць тому сигнал пролунав несподівано — у середу.
Тоді Фінн возився з трансформатором. Розібрав увесь стіл, витяг потеклі конденсатори, перетирав їх у ганчірці, коли раптом… тремтіння. Не в пальцях — у повітрі. Гул. Електричний, уривчастий. Він завмер. Прислухався. Сигнал. Не понеділок. Не за планом. Кілька секунд напруження.

Він кинувся до приладу, почав крутити частоти, налаштовувати. І ось воно — те саме звучання, яке він уже знав, але тепер воно було іншим. Пульсуючим. Наче поруч. Наче не зовні, а всередині станції, всередині свідомості.

Він усе записав. Навіть подих.
Потім — у п’ятницю. Той самий сигнал, трохи чіткіший. Трохи ближчий.
Відтоді Фінн, окрім понеділків, почав щосереди й щоп’ятниці також виходити нагору.