Цитадель

…

Ранок на станції почався тьмяним світлом старих ламп. Льоня сидів на лавці, скрученій із іржавих рейок, і перевіряв спорядження. Глюк щось мурмотів собі під ніс, а Шмідт виймав із кишень патрони й перекладав їх у долоні, тихо рахуючи. Всі були сонні, але зібрані: сьогодні треба було рушати далі — вглиб Конфедерації.

Раптом Глюк підняв голову й прищурився у бік дальнього краю платформи:
— Гей… ти це бачив?

По тьмяному світлу пробіг пес — жорсткошерстий, із обломаним вухом і важкою, неквапною ходою старого вояка. Він зиркнув на людей, фиркнув і зник за бетонними колонами.
— Хук? — здивовано промовив Шмідт. — Живий ще, чортів пес…

Леонтич підвівся, вдивляючись у напівтемряву. Пес знову мелькнув між колон і, здавалось, когось привів за собою — звідти вже чулося гомоніння, сміх і вигуки. За кілька хвилин вони побачили гурт зевак, що зібралися біля старого вагона, переробленого під імпровізований шинок.

Посередині, на ящику, сидів Кислий — усе такий самий: бородатий, у злинялому плащі, з кривою усмішкою, розмахував руками, наче диригент дешевої опери.
— …і кажу їй: «Дівко, якщо в цей тунель полізеш — назад уже не ти повернешся!» — лунав його гучний голос, а навколо вибухнув сміх такий, що з тріщин у стелі осипався пил.

Хук тим часом зручно влаштувався біля ніг господаря, стежачи за кожним його рухом — наче справді розумів кожне слово і риком підтакував у потрібний момент.

Шмідт хмикнув:
— Ну й паразит… Куди його тільки не заносить.

Леонтич провів долонею по скуйовдженій бороді й кивнув:
— Ну що ж, живий чоловік — значить, байки ще не вмерли. Може, щось корисне розповість.

Він махнув Глюкові, і вся група неквапно рушила до Кислого та його Хука. Ранок пах пилом, старими історіями і ще чимось невловимим — тим, що завжди тягнеться за такими, як Кислий: напівправда, напівбайка, напівжиття.

Кислий, помітивши знайомі обличчя, одразу махнув рукою так різко, що рукав сповз із його худої, кістлявої руки.
— О! Та гляньте, хто це до нас завітав! Шмідт, Глюк… Льоня! Та що ж це таке могло змусити великого Шмідта покинути свою рідну обитель? Ото ж занесло! Ну ти даєш!

Він зіскочив із ящика просто в пилюку, гепнув Шмідта по плечу так, що той ледь не впустив патрони.
— Думав, давно вже зогнили десь у північних тунелях. А ви, диви, живі — ще й ходите!

— Здоров, Кислий, — озвався Глюк, простягнувши руку. Вони зчепилися у дивному рукостисканні, зрозумілому лише їм двом.
Леонтич лише коротко кивнув. Кислий перехопив його погляд і теж поплескав по плечу — обережніше, але з тією ж хижуватою щирістю.
— Ти глянь, який став… Борода — що в діда біля печі. А очі ті самі, нічого не змінилося!

Зівак довкола почало розносити в різні боки, хтось іще перемовлявся, смакуючи почуту байку, але Кислий уже не розмахував руками. Він присів біля старого залізного стовпа, Хук, відчувши волю, одразу помчав до дітлашні й почав ганяти їх по платформі, гавкаючи й уміло ухиляючись від незграбних долонь.

— Ми тут уже тиждень тиняємось, а тебе щось не бачили, — сказав Шмідт, підозріло примружившись. — Ти що, вночі прийшов? Як тебе взагалі пустили?
Кислий видихнув дим самокрутки, примружився, дивлячись услід собаці:
— Е-е, Кислого всюди знають — от і пустили. А взагалі я спершу в Лимбі крутився, а потім… — він замислився на мить, ніби вибираючи, що розповісти. — Так от… Я ж думав звідти до ваших пробитися, у Цитадель, значить. Та хто ж мене туди пустить? Вони ж, як свої ворота зачинили, так і все — сиди в Лимбі, нюхай плісняву. Кордонів наставили між Лимбом і Цитаделлю — не злічити.

— Ну, а далі? — кинув Шмідт, підкидаючи порожню гільзу.
Кислий гмикнув, кивнув:
— А далі думаю: «Що робити? Продукти не протягнеш, інформацію не продаси — усі, як щурі, по нішах сидять». Ну я й подався до синіх. Думав — може там полегше буде, може байки мої послухають, наллють чогось. Ага, щас…

Він сплюнув у пил.
— Там цей грибний мор почався. Люди кашляють, дохнуть, а я не дурень — я відчуваю, коли треба ноги робити. Ну от я й рушив сюди. Чую, всі говорять: мовляв, сюди народ іде. Кажуть: «Конфедерація — нейтралка, не чіпають». Ну й правильно кажуть. От я й тут.

— І що, багато таких, як ти? — тихо спитав Льоня.
Кислий глянув повз нього, туди, де Хук перекочувався по підлозі, граючись із двома босоногими пацанами:

— Багато. Народ потягнувся. Ходять чутки — Цитадель із Лимбом почнуть кусати одне одного, а ця гидота — пліснява, або чорт її зна — пожирає всіх без розбору. От і біжать… хто куди.

Він ще раз затягнувся й повільно випустив дим:
— Добре хоч, що тут пустили. Поки що. А там хто його знає — може, й звідси всіх виженуть к чортовій матері.

Раптом усміхнувся, ткнув пальцем у Льоню:
— А ви чого тут? Неужто за правдою прийшли?

Глюк хмикнув:
— Та ми як завжди — за правдою, за байками і за життям.

Шмідт підкидав гільзу й підловив її:
— Та й тебе провідати заодно. Живеш — значить чутки житимуть.

— Ох, чутки в мене завжди будуть, — усміхнувся Кислий. — Тільки не всі їх доживуть послухати.

Хук, втомившись від дітей, підбіг назад, струснув шерсть і ткнувся мордою в коліна хазяїна. Кислий потер його за вухо:
— Ось мій слухач. Чує, де люди, де смерть, де смажена нога щура.

Льоня глянув на собаку, потім знову на Кислого:
— Бережи себе. І не вдирайся більше ніде.

Кислий усміхнувся і розвів руками:
— А куди мені? Тут народ веселий. Може, хоч не в одиночку згину.

Він ще раз глянув на Льоню, на Шмідта, на Глюка.
— А ви куди далі? Куди ноги несуть? — спитав, поправляючи ремінь на худому плечі.

Льоня витер руки об штани й кивнув у бік північного виходу:
— У Цитадель ідемо. Там перепочинемо. У нас є свої — дах буде. Твої чутки продаси потрібним, торгаші послухають. Як у давні часи. Пішли з нами.