Гриби

....

Телефон загудів на розі столу, коли Юрій майже задрімав, сидячи за ним. Він зняв слухавку й кілька секунд мовчав. На іншому кінці також мовчали, але було чути, як хтось тихо втягнув повітря — наче пробував слова на смак.
— Ну що, чув? — хрипкий голос, спокійний, але з відтінком того самого ледве відчутного полегшення, на яке всі так чекали.
— Чув, — кивнув Юрій, хоча співрозмовник цього не бачив. — Він знайшовся. Живий. Йде додому.

На тому кінці пролунав короткий смішок без радості, але вже не такий колючий, як зазвичай:
— Ну, значить, не все ще прах. Дві голови — добре. А тепер три… може… гляди, щось і вигадаємо разом.

Юрій провів пальцем по краю столу, де зібрався пил.
— Конфлікту це все одно не скасує, — сказав він спокійно. — Але принаймні знову буде сенс. Опора. Люди й так уже шепочуться: мовляв, куди подівся голова. Якщо він повернеться, метро ще зачекає з вироком.
— Зачекає, — тихо погодився голос у слухавці. — Час потягнемо. Може, встигнемо. Може, цього разу не так, як минулого, коли майже всіх втратили.

Вони обидва замовкли, але цього разу в тиші не було тієї старої безнадії.
— Ну що ж, — сказав Юрій нарешті. — Чекаємо. Коли повернеться — поговоримо втрьох. А там побачимо, що ще можна врятувати.
— Побачимо, — хрипкий голос урвав фразу, наче лезом. — Спи поки. Завтра знову тягнути цю лямку.

Клацання — і гул у слухавці стих. Юрій поклав її назад, провів долонею по обличчю й раптом усміхнувся — втомлено, але по-справжньому.
«Три голови…» — подумав він. — «Може, витягнемо».

...

У старому переході між двома станціями Лимба було сиро, і вода крапала зі стелі на бетонні плити. На поверхні йшов сильний дощ, і вода тоненькими струмками спочатку просочувалась крізь землю, а потім знаходила шлях і крізь бетонні перекриття. Лампочка під стелею миготіла й шипіла. Двоє бродяг сиділи біля стіни на залізній балці, жуючи шматки холодної туші щура. Поруч лежали їхні наплічники й старий автомат без ремінця та приклада. Вони були тут у пошуках хоч якогось можливого заробітку. На їхній станції зараз сутужно — от і блукають по метро, шукають.

— Чуєш, Льохо… — один кинув кістку на підлогу. — У тебе що з рукою?

Льоха тремтячими пальцями стягнув рукав — шкіра під ліктем була вкрита дрібними червонуватими цятками, ніби під нею лопались судини. Такі самі плями тягнулися вгору до плеча. Він важко дихав носом, сипло, і кожне слово давалося через короткий кашель.
— Та чорт його знає. Три дні тому, здається, нічого не було. А сьогодні все тіло ломить. Наче цвяхи під нігті забили. — Він сплюнув на підлогу. Слина була рожевою. Але в напівтемряві цього не було видно.

Удалині на станції чути, як хтось чхає — звук розходиться під склепіннями, наче саме метро відкашлюється. Льоха дістає стару флягу, намагається ковтнути й починає кашляти. Друг повільно відсувається, дивиться на свого товариша — і в очах читається легкий страх перед заразою, яку той десь підчепив.
— Та не сци, — ледве вимовив Льоха, — застуда, мабуть. У мене таблєтки є від неї, якщо що.

І, витерши рот рукавом, він підтягнув до себе наплічник.
— Льох… ти ж по вентиляції лазив минулого тижня?
— Був. На «Гагаріна». Ми ж разом тоді були. Забув?..
— Ну так, ну так. Може, там щось підчепив?
— Може. Добре, що ти нічого не підхопив такого, — зло сказав Льоха. Він уже знайшов таблетки й, діставши дві, закинув їх до рота. Відкинувшись до стіни, він притис ганчірку до губ. Праворуч від них почулося глухе шкряботіння — десь у далекому кутку щур із писком тягнув щось мокре по плитах.
— Усе нормально, усе нормально, — тихо, собі під ніс, повторював Льоха.

...

У медблоці на «Захисників України» глухо дзенькнув порожній таз, що впав із прикроватного столика. Молода санітарка Міра тримала на руках чоловіка років сорока, який, задихаючись, хапав її за рукав. Біля стіни сиділи ще двоє — теж хрипіли, дивилися в підлогу.

— Дихай! — кричала вона йому в обличчя. — Чуєш? Хапай повітря, я тобі кажу! Ще трішки!
Але в чоловіка вже не залишалося сил. Із рота капала кров. Він хрипів, захлинаючись:
— Вентиляція… навіщо я туди поліз… думав… знайду короткий шлях…

Горло його зірвалося останнім кашлем. Із легенів пішла піна — рожева, пузирчаста. Дівчина у латаному халаті опустила його голову на плече. На її руках — кров і мокрота. Вона витерла долоні об ганчірку й майже пошепки сказала:
— Ще один… скільки ж вас таких буде?..

Вона підняла погляд: у дверях медблоку стояв чоловік у старій формі з пов’язкою Лимба. Дивився, як вона вкладає тіло на каталку.
— Ти сама як? — спитав він. — Симптоми є?
— Горло дере… але це, мабуть, пил… — вона дивилася в підлогу, не вірячи собі.

Крізь прочинені двері долинав кашель у коридорі. Хтось марив.

Медблок був переповнений так, що коридори перетворилися на палати. На підлозі лежали матраци, а подекуди — просто підстилки зі старої форми чи рваних ковдр. Повітря стояло важке, вологе, наче в затхлому погребі. На голих лампах коливалися мушині тіні — мухи зліталися до тіл, де з рота на ганчірку раз по раз витікала багряна піна.

Молодий санітар, із червоними від утоми очима, протискався між лежачими, несучи миску з брудною водою та ганчіркою. Він протирав губи хворим, але кров знову проступала — як іржава вода зі старої труби.
— Потерпи, — бурмотів він комусь, підкладаючи під голову згорнутий рваний кітель. — Зараз лікар прийде…

Але лікар не приходив. У боковій кімнаті за фіранкою двоє сперечалися пошепки — старший фельдшер і жінка в брудному білому халаті. Чулися слова: «нема ліків», «у нас немає кисневих балонів», «зараження могло піти через вентиляцію».

Хтось із хворих хрипів, кашель вибухав вологим надривом, і на сірій простирадлі розповзалися плями. Один старий, ще недавно патрульний на посту, сіпнувся, зачепив порожню кружку — вона прокотилася по бетонній підлозі й глухо вдарилася об стіну. Він намагався підвестися, ловив повітря слабкими руками.
— Лежи! — санітар кинувся до нього, але старий уже захлинувся кашлем. Обличчя його порожевіло, потім узялося плямами й стало попелястим. Хтось відвернувся, хтось прошепотів щось про прощення.