Поверхня

…

Шестеро тіней стояли біля виходу з метро. Вітер свистів і гнав на них пил, несучи з собою часточки вуличного сміття й торішнього листя. Передсвітанкове небо висіло низько, наче хтось натягнув над містом просочене темно-фіолетовою фарбою полотно. Його розривали тонкі рвані шви темно-сизих хмар, схожих на обвуглені клапті вати. Тьмяне світло пробивалося ледь-ледь, не народжуючи надії, а лише підкреслюючи, що ніч помирає неохоче.

Униз спускався Бурсацький узвіз. Праворуч від нього були обвуглені стіни з темними очницями вікон, місцями порослі невідомими представниками флори, — академія культури. Її головний вхід був завалений обваленим зверху карнизом, а колони, що його тримали, розбиті на шматки, валялися поруч. Ліворуч усі будинки стояли цілими, й здавалося, ось-ось у їхніх вікнах спалахне світло. Але чекати на нього було безглуздо. Узвіз поріс чорним чагарником і кривими деревами. Порожнеча й забуття витали в повітрі.

Вони повільно рушили вниз. Першим ішов Шмідт. Він уважно вдивлявся в навколишній краєвид. За ним ішли Глюк, який підтримував Андрія під руку, та Ілля з іншого боку. Слідом — Семенович і Леонтич. Останніх переповнювало відчуття ностальгії за втраченим. Скільки разів вони бували тут, у самому центрі міста, — не злічити. Скільки людей проходило цими вулицями, студенти прогулювалися під час перерв. Тепер лише вітер блукав поміж цих провулків, і з кожною хвилиною він дужчав.

Тротуарну плитку, якою вони йшли, майже не було видно через брудно-жовту траву, що проросла в усіх щілинах.

Вони йшли мовчки, кожен під власним тягарем.
Шмідт час від часу косився на горизонт — туди, де небо було найтемніше. Йому чомусь здалося, що вони йдуть за нічною темрявою, а сонячний ліхтар підпалить їх іззаду. Паралельно з цим він підраховував, скільки патронів у нього залишилось, і що буде першим — постріл чи світанок.

Глюк звично рухав губами, щось рахував подумки: кроки до найближчого укриття, патрони, шанси повернутися назад. Але серед цих розрахунків усе частіше спливала картина, як він сидить біля вогнища, смажить щурів, а не йде ось так, по вологій плитці, серед залишків міста, якого вже нема.

Андрій ступав між ними, немов тінь. Його тримали під лікті — інакше він би впав. Іноді він шепотів щось собі під ніс, і слова були, як холодні краплі. Він говорив про те, що під землею його чекають, що стіни шепочуть його ім’я, що десь під ногами ворушиться хтось древній і голодний, але не злий — просто чужий. Його очі то заплющувались, то відкривались, і щоразу в них ставало менше людини й більше чогось такого, чого ніхто не міг назвати.

Ілля думав, що все це схоже на старий сон, який він бачив колись у дитинстві: довга стежка через поле, де немає жодного голосу, окрім власного дихання й хрускоту трави під ногами. Тоді він ще не знав, що цей сон колись стане реальністю.

Він чув, як Андрій бурмоче щось своєю мовою напівмарення — окремі слова про «мутантів», «двері», «гніздо». Кожне таке слово Ілля ловив вухом, ніби боявся пропустити важливий знак.

«Якщо він помре, — подумав він і відразу ж сплюнув про себе, відганяючи погану думку, — якщо він не дійде, що нам робити? Як це сприйме Леонід? Ми — біженці, на даху світу…»
Він глянув на Глюка — той ішов, зціпивши зуби, ніби ніс не людину, а важкий тягар гріхів на плечах.

Ілля відчував, як у грудях піднімається гаряча хвиля. Страх? Ні — злість. Злість на все це: на порожнє місто, на мутантів, на станції, де й досі грають у владу, поки люди гинуть під бетонними склепіннями. Він хотів би сказати Глюку щось просте — «тримайся», «ми дійдемо» — але язик злипся. Замість цього він лише міцніше підхопив Андрія під лікоть, відчуваючи, як крізь рукав пробивається гаряче дихання напівживого тіла.

Шмідт кинув погляд через плече — на сході повільно займалося рване небо. Світання, ще тьмяне, ніби хтось пролив іржаву воду по краю даху світу. На цьому тлі, трохи вище зарослого входу в метро, він помітив виріслий людський силует. Шмідт машинально схопився за руків’я пістолета й завмер.

— Стій… — тихо видихнув він. Але відразу впізнав — пам’ятник. Нерухомий. Вірний своєму місцю. Отаман Іван Сірко, кам’яний вартовий із піднятим прапором і напруженим поглядом, спрямованим у назавжди заснуле місто.
Постать здавалася живою — вирізана світлом і вітром, вона тримала цей вхід, як колись тримала порубіжжя степу.

— Стереже, — пробурмотів, усміхаючись, Глюк, підходячи ближче. — От би й нам такого сторожа…
Шмідт усміхнувся, кивнув і розвернувся спиною до тих, хто йшов позаду.
— Ходімо, — сказав він. — Нам його шабля не допоможе. Нам би самим власні шкури не втратити.

Вони рушили далі на захід, у порожній вітер, несучи з собою бліде світло, що ламалося у проріхах старих дахів і надломлених дерев.

За кілька секунд позаду пролунало кілька хлопків. Просто перед очима найманця відскочила гілка сухого куща. Шмідт і Глюк миттєво зреагували — кувирком опинилися на землі. Слідом почав падати Ілля, тягнучи за собою Андрія. Леонтич, пригнувшись, сховався за засохлим деревом. Лише Семенович не зрозумів, що відбувається, і просто спробував притиснутися до землі, як це зробили інші.

— Ляж, тату! — крикнув Ілля. Але було вже пізно — ще один хлопок, і щось ужалило Андрія Семеновича в спину. Він відчув печіння у грудях. Ілля поповз до нього, залишивши Андрія лежати. Шмідт і Глюк уже дивилися в приціли, але нікого не було видно.

— Вони стріляють із переходу, — припустив Шмідт. — Там лише одні двері відчинені. Стріляємо туди.

Вони дали по кілька черг у напрямку виходу з метро й одразу змінили позицію, відкотившись трохи назад і вбік. Ще кілька хлопків із боку метро. Глюк і Шмідт відповіли тим самим — почувся глухий крик.

— Влучили, — констатував Глюк. Ще черга — і ще. Знову хтось ледве чутно скрикнув. — Ще влучання.

Семенович намагався вдихнути — і не міг. Повітря виходило зі свистом крізь щось липке й гаряче. Руки тремтіли. На губах виступила кров. Він глянув на схід, де за будинками зароджувався світанок, і хрипко засміявся:
— Ну от… усе…