Діти

…

— Підводна! — радісно крикнув Тимоха, що означало «підводна лодка». Перочинний ніж зі складеним лезом під дев’яносто градусів упав на рукоять і трохи завалив лезо набік, але встояв на розпушеній землі.
Хід перейшов до Гліба, наймолодшого з тих, хто грав у «Кораблики». Він зробив хід, але ніж, зробивши два оберти в повітрі, упав плашмя на землю. Тимофій потір долоні.
— Тобі просто пощастило, — сказав Гліб. — Я перед тим вас усіх обіграв.
— А цього разу я вас перепалю, — не втихав Тимофій.
— Ой, гаразд, ще невідомо, хто кого, — витираючи ніж від налиплої землі, заявив Колян. Він зробив хід зі свого порту, ніж, зробив круг, упав літерою «Г». — О! Катер! Мій.

Черга Тимофія:
— Знову підводна! Ха-ха, зараз я до вас доберуся!
— Ой, ой, ой, боїмося, — дражнив його Коля.

Хлопчаки грали старим, іржавим перочинним ножем із напівстертим написом «Харків». Ніж був Колянів, він дістался йому від дідуся. Колись на його боках були накладки у вигляді якоїсь тварини, але вони канули в безчасся, і на одному з оголених металевих бочків дід вирізав назву свого міста. Гра тривала вже кілька годин — до трьох перемог. Але ніхто не вирвався попереду на три очки. Вони грали в стороні від метушні, ближче до колись північного ремонтного ангару. Тут давно не було ні рейок, ні шпал — усе це перенесли кудись в інше місце. Зате в приміщенні ангару була ферма, і перед нею якраз грали хлопчаки.

— Тато пообіцяв мені теж ніж подарувати, але не такий маленький, а справжній — військовий, — гордо заявив Гліб.
— Ага, де він його візьме? У мутантів? — підколював його Тимофій; двоє хлопчаків розсміялися.
— У друга сталкера, — ображено відповів Гліб.
— А друг його де візьме? Ножі ж більше не виробляють, — Коля глянув на Гліба з усмішкою.
— Не знаю, тато так сказав. А він ніколи не бреше.
— Та ти вуха повісив, — казав Тимоха. — Дорослі завжди брешуть. Це їхнє головне заняття.

Він кинув ніж — він встряг чітко літерою «Г», лезом в землю. — Авіаносець! Ха-ха! Вам капець!

Гра добігала кінця, коли до хлопців підійшла Марічка — дівчинка приблизно їхнього віку. Вона була болісно худа, з темними колами під очима й блідим обличчям.
— А ви все в ножички граєте? — спитала вона.
— А ви все в ложечки граєте? — прошепки передражнив її Тимоха. Хлопці засміялися.
— Я прийшла вам розповісти страшну таємницю, але раз ви такі — нічого не скажу, — образившись, вона вже зібралася йти, як її окликнув Коля:
— Та ми жартуємо, чого ти?
— Так, так, — підтвердив Гліб. Тимофій мовчки кивав.
— Ну гаразд, тоді слухайте, що я почула від старшого брата Славки, а він — від дядька Вови, того, що з одним білим оком. Його син був на «Госпромі» й бачив таке... — вона протягнула «е», — що мені самій тепер страшно це знати.
— І що той одноокий розповів? — запитав Тимофій, посміхаючись. — Як мутанти його жінку з’їли?
— Ні, дурнику. Там, під станцією, є стара церква, де дітей палили для підземних чудовиськ.
— Брехня! — недовірливо сказав Коля. — Хочеш із нами погуляти, от і вигадала історію.
Двоє інших хлопців схвально закивали.
— Чесне слово! Клянусь! Я чула!
— Матір’ю поклянись, — суворо сказав Тимофій.
— Клянусь!
— Ні, скажи: «Клянусь матір’ю».
— Клянусь матір’ю! Задоволений?
— Тепер віримо.
— А хто палив дітей? Мутанти? — перелякано спитав Гліб.
— Мутанти тільки жеруть! — весело схопив його за бік Коля. Гліб заверещав, а двоє старших хлопців покотилися зі сміху. Марічка покрутила пальцем біля скроні — мовляв, дурники, що з них узяти.

Дівчинка докладно переказала все, що чула від брата: як відкрили лаз у підземелля, як туди відправили досвідчених сталкерів, як вони зникли на два дні, а коли повернулися — розповіли, що бачили там і що для них минуло лише кілька годин.

Хлопці стояли, наче зачаровані, слухали кожне слово, забувши про свою гру. Коли оповідь закінчилась, вони перезирнулися — в очах у кожного змішалися страх і захват.

— А давайте самі перевіримо, що там, — запропонував Коля.
— Ти дурень? — спитала дівчинка. — Там страшно і темно. Я туди не піду. Та й як ми туди дістанемось? Пішки йтимеш сто років.
— Та, задачка, — підтвердив Тимоха.
— Я бачив старі велодрезини, ті, що на трьох колесах. Можна одну взяти. Ними вже майже не користуються, — запропонував Гліб.
— Ага, і на першому ж кордоні нас з неї знімуть і назад відправлять. Ще й удома від батьків отримаємо, — задумливо промовив Коля.
— Треба трохи подумати, як усе це провернути. Ідея ж хороша, — підсумував Тимофій.

Марічка хмикнула й пішла, наспівуючи щось собі під ніс. Хлопці ж повернулися до своїх морських баталій, спритно орудуючи перочинним ножем.

Наступного дня вони знову зустрілися на верхніх поверхах, біля бібліотеки. Якраз щойно закінчилися уроки і всі учні вивалилися на підвісні платформи й розбіглися в різні боки. Хтось ішов додому, хтось ганявся за товаришем, хтось просто базікав.

Першими зустрілися Гліб і Тимофій. Хоч Гліб і був молодший за товаришів на кілька років, він мало чим від них відрізнявся — хіба що зростом. Коли між підлітками різниця у пару років, десь до вісімнадцяти-дев’ятнадцяти, різниця дуже помітна, а потім усе вирівнюється, за рівноважними законами всесвіту. Але зараз Гліб був ледве до грудей у Тимофія, і це не заважало їм дружити.
— Здоров, малий, — простягаючи кулак, привітав його Тимоха. — Коля не бачився?
— Ні, їхній клас, здається, сьогодні раніше відпустили. Може, він у бібліотеці? — стукнув легенько кулаком у кулак товариша на знак вітання Гліб.
— Пішли перевіримо.

Але не встигли вони зробити й десятка кроків у бік читальні, як звідти вискочив Коля. Він підскочив до друзів і дав їм кулачок.
— А я фільм дивився в бібліотеці, поки ви там гортаєте книжки, — почав Коля. — І мені прийшла думка, як нам дістатися до «Госпрому».
— О! І як? — збуджено запитав Тимофій.
— А який фільм був? — відразу поцікавився Гліб.
— Фільм я ще не досмотрів, просто прийшов, коли він уже йшов по телевізору. Дивилися його два діда й час від часу сміялися. Про такого собі, хто робив фальшиві квитки, документи й інші папірці, щоб не платити за життя. Він навіть цілу сумку старих грошей заробив.