Втеча

…

Станція «Історичний музей» повільно прокидалася, як хворий, для якого кожен рух дається через силу. Електрику тут останнім часом подавали уривками — слабку, тремтливу. Лампи ледь-ледь освітлювали шлях. Під склепінням гуляв гул, наче саме метро зітхало, згадуючи минулі часи.

Шмідт і Глюк вийшли з темряви тунелю й підійшли до реєстраційного столу. Охоронець уважно оглянув їх поглядом, але нічого не сказав — лише документи попросив. Перекинувшись кількома словами з вартовими при вході на платформу, вони обмінялися жорсткими поглядами. Папери в них були в порядку, та й зовнішній вигляд не викликав особливих підозр: старе, але доглянуте спорядження, важкі наплічники, зброя — на видноті, але без виклику. Часи тепер такі, що озброєних вистачало, і сходилися сюди з усіх частин метро. Багато хто прагнув долучитися до війни, тож охорона вже не надто прискіпувалася.

Першим ділом — їжа. Їсти хотілося неймовірно: щур і каламутна брага на Цирку давно переварилися, і їхні організми вимагали підкріплення.

У дальньому кутку платформи, де колись був перехід для працівників метро, хтось облаштував багаття. Металева плита, стара труба, що звисала згори, слугувала імпровізованим димарем. Вогонь уже горів. Пахло гаром, якоюсь юшкою та старим запліснявілим хлібом.

Шмідт скинув наплічник із глухим стуком, сів ближче до вогню й дістав пакет із сушеними щурами. Глюк налив каламутної води з фляги в похідну кружку, додав кілька крапель дезінфектора й закип’ятив її на полум’ї. Потім заварив жалюгідний чай із сушених коренів і листя, зібраних десь на поверхні.
— Як у пеклі, тільки холодніше, — хмикнув Глюк, розтираючи руки біля плити.
— Та ми й є в пеклі. Просто не в тому колі, — жартома відповів Шмідт.

Вони їли мовчки. Лише зрідка кидали погляди один на одного. Добре поївши, розстелили між собою ковдри, перевірили зброю й по черзі задрімали. Поряд із ними лежали каліки, хворі та просто нужденні люди. Із склепінь капала вода, десь у темряві хтось хрипло кашляв, час від часу чулося тупотіння кроків — і знову тиша.

Вранці, не гаючи часу, вони вирушили за тим, чого бракувало. Ринок на «Історичному музеї» був невеликим, але гамірним. Тут можна було дістати майже все, якщо знати, у кого купувати. Старий на прізвисько Журавель торгував фільтрами, запчастинами до дихальних апаратів і всяким мотлохом. У нього вони придбали додаткові фільтри й два комплекти старих радянських ОЗК з написаними на рукавах прізвищами колишніх власників.
— Ці вас переживуть, — сказав Журавель, нюхаючи мазь від кашлю й беззубо сміючись.

У Семена-скупника вони взяли два захисні пончо, щільно просочені гумою, і динамо-ліхтар — рідкість у метро. Потім у сусідньому кіоску — кілька ремкомплектів, упаковку дезінфекції та гідросистему.

Вони торгувалися мовчки, але впевнено. Глюк збив ціну, сказавши, що в них є «альтернативний постачальник на Роганській». Це завжди спрацьовувало.

Після полудня вони повернулися в перехід, де ще тлів вуголь у плиті від багаття. Перевірили все, розклали по наплічниках, звірили список. Шмідт дістав із внутрішньої кишені щільний клаптик паперу, акуратно вирізаний з аптечної упаковки, і ручкою написав:

Ми тут. Усе готово. Вихід будь-якої миті. Чекаємо тільки тебе.
Ш.

Він скрутив записку в вузьку трубочку, вклав її в порожню коробку з-під сірників і ще раз обмотав ниткою, щоб не розгорнулася. Потім, наче між іншим, у загальній метушні, рушив у бік кімнатки Іллі, де, ймовірно, перебував Леонтич.

Коридор був порожній. На мить він зупинився біля дверей і прислухався. Чути було лише гудіння старих кабелів під панелями. Він обережно нахилився, просунув коробок під дверну щілину й зник — так само безшумно, як і з’явився.

Вечір опускався на станцію крізь вентиляційні шахти. Десь угорі згасло світло. Вітер у шахтах вив тривожно. Шмідт повернувся до Глюка й тихо сказав:
— Послання передав. Залишилося тільки дочекатися.

Кімната, де лежав Леонтич, давно втратила відчуття часу. Тут не було годинника — лише тьмяне світло під стелею та рівне гудіння глибинних комунікацій. Електрика то з’являлася, то зникала. Люди казали: світло йде тоді, коли йде надія.

Він лежав на жорсткому ліжку, дивився в стелю. Шрами від побоїв усе ще трохи нили, але біль уже злився з тілом — став звичним, як дихання. Думки були сплутані, сни — тривожні. Йому снилося, що стеля дихає, а стіни шепочуть, що метро — живий організм, але тепер воно вмирає.

Час, проведений тут, дав йому змогу переосмислити життя — свої вчинки, і вчинки тих, кого він зустрічав на своєму шляху. Йому здавалося, що тепер він краще розуміє причини, які спонукають людей діяти так чи інакше. Він усвідомлював, що добро і зло у його старому розумінні вже не відповідають дійсності. Світ змінився давно, а він — лише нещодавно.

Але зараз він просто лежав і чекав. І саме тоді почув легкий хрускіт біля дверей — майже нечутний, ніби гілка впала на бетон. Він підвівся повільно, не встаючи повністю, лише сів і прислухався. Тиша. Але під дверима щось було.

Він підійшов, важко спираючись на стіну, і побачив сірникову коробку. Усередині — згорнутий клаптик паперу. Серце різко вдарило. Отже, вони тут. Він розгорнув записку трохи тремтячими руками:

Ми тут. Усе готово. Вихід будь-якої миті. Чекаємо тільки тебе.
Ш.

Він сидів із запискою ще хвилину, дивлячись на неї, наче на знак долі. Усе, що було раніше, тепер зводилося до цього моменту: піти — означало ризикнути життям своїм і товаришів, залишитися — означало померти, можливо, навіть повільно. Він сховав записку під матрац. На душі стало тривожно, але водночас легше. Тепер усе залежало від нього.

За пів години у кімнату тихо зайшов Андрій Семенович. У руках він ніс лише наполовину повну пластикову пляшку з водою. Він прикрив за собою двері й озирнувся.
— Води тепер дають усе менше й менше. А ти знову не спиш? — запитав він, киваючи на згаслу лампу.