Розділ 15

…

Зміна заступила о шостій вечора, як і належить. Сімнадцять чоловік — міцні, перевірені, ті, хто тримав автомат, як ложку. Василь крокував попереду, глухо відбиваючи підборами по бетонній підлозі. За ним ішли шістнадцять вартових — вони змінювали денну варту. Усього було чотири пости, по двоє на кожному. Зміна тривала три години, уся варта — дванадцять. Тобто вартові змінювалися кожні три години. Поки одні стояли на постах, інші відпочивали. Вранці, о шостій, їх мала змінити така ж, тільки денна зміна.
Вася провів розвід чітко. Призначив на пости, призначив зміни. Вони вервечкою рушили міняти денних вартових на сотих метрах у тунелі. В очах у декого була втома, в інших — звичне байдужість. Варта для багатьох була не стільки службою, скільки порятунком: зайвий пайок, ліжко в теплі. Василь знав це і не засуджував.

Вартові доповіли, що ніяких пригод за час їхньої служби не сталося, і, змінивши один одного, попленталися назад на станцію.
Коли все було готово, Василь пройшов у вартове приміщення — вузеньку комірчину за технічним коридором, де пахло мишами, старим папером і чимось гнітючим. Там стояв давній письмовий стіл, заставлений папками, журналами, списками та замусоленими протоколами, залізне ліжко, складені акуратно ковдри. На стіні — розклад постів, під ним запилена лампа і стара карта метрополітену, вся вкрита позначками.

Він зняв шапку, кинув на стілець і сів. Рука звично потягнулася до журналу. Звичка.
Він гортав журнал у зворотному порядку й читав коментарі начальників варт за останні дні. Перші кілька сторінок — рутинні записи: дрібні крадіжки, звіти змін, позначки про прибуття продуктів, в’їзди, виїзди.
Він часто так робив, коли випадала його зміна чергувати. Його очі бігали по записах, обличчя не виражало жодної зацікавленості. Нічого цікавого. Він відкинувся на стілець і підняв голову вгору. На стелі сиділа муха й потирала лапки, наче щось замишляла.
Дивлячись на неї, Вася згадав, як у дитинстві його молодший брат з’їв велику зелену муху. Це спогад змусив його трохи усміхнутися. Потім він пригадав, що брата його вже давно немає, і де його душа витає, у яких світах живе — ніхто не знає. Душа, душа, душа — фантоми. Стоп. Свої мляві думки він урвав і знову присунувся до столу, на якому лежав журнал.
Він знову почав його гортати у зворотному порядку до тієї дати, коли був на чергуванні й коли зелені привезли тих двох поранених. Дійшовши до того дня, він почав перечитувати позначки, зроблені ним самим:

«18:00 — зміна варти;
18:35 — четверо з Цитаделі, напрям ст. Залютине. (перепустки найманих працівників) Допущені.
21:00 — зміна вартових (без пригод);
22:50 — двоє торговців із червоної лінії, напрям станцій Цитаделі. Допущені.
00:00 — зміна вартових (без пригод);
03:00 — зміна вартових (без пригод);
05:44 — військові з Цитаделі привезли двох поранених з боку Холодної Гори. Поранених передано медперсоналу. Військові поїхали назад тим самим шляхом. Помічені темні згустки людської форми. Походження невідоме.
06:00 — зміна варти.» — Останній запис уже зроблений іншою рукою.

Нічого незвичного. Він знову відкинувся на стільці й довго дивився на карту на стіні. Сіро-зелена павутина тунелів, деякі були перекреслені, деякі обведені. Він знову глянув у журнал. Тут його погляд зачепився за підшитий до журналу протокол, який він не помітив уперше, зроблений кривим, поспішним почерком. Дата та сама, коли він був начваром:
«13.03, 5:44. Доставлено двох. Один — без свідомості, другий у тяжкому стані. Без документів. Передані в медчастину за наказом штабу.»
Дивно, подумав Василь, кому і навіщо потрібно це дублювати? Підпису не було. Почерк ніби писали нашвидкуруч, чорнило розплилося. Він провів пальцем по рядку, наче хотів відчути, хто саме залишив цей запис.

«Без документів». «За наказом штабу».
Такі фрази нічого не кажуть — і водночас кажуть надто багато. Він продовжив гортати. Перепустки, звіти, передачі — все як зазвичай. Але це — навіщо тут?

Він перегорнув аркуш на день раніше й переглянув усі записи. Потім ще два попередні дні. Потім іще два. Вася так і не знайшов відміток про проїзд зелених через їхні пости за цілий тиждень до свого чергування.
— Але ж вони там були. Хм. Може, вони живуть у конфедератів? Ні… Хто ж там житиме, якщо в них самих рай, — міркував він.

Відклавши журнал, він насупився, розмірковуючи, як солдати Цитаделі могли потрапити на червону гілку, не перетнувши його станцію — це просто неможливо. Думаючи про це, його кольнула думка, що десь є інший шлях, невідомий йому. Спочатку він відкинув цю думку. Але чим далі міркував, тим глибше вона вкорінювалася в його свідомості.
До кінця чергування він був остаточно переконаний у своїй здогадці. Останнє, що він вирішив зробити, щоб повністю розвіяти сумніви, — це піти на станції Конфедерації й самому, особисто все перевірити.

Коли Василь нарешті здав зміну, ніч уже майже відступала, станція повільно прокидалася. Він прийшов додому втомлений, але трохи схвильований. Усередині щось не давало спокою — не тривога навіть, а радше свербіж у тімені, як перед грозою.
Дружина — Майя — зустріла його в кімнаті, тримаючи в руці кружку з окропом. Вона завжди відчувала, коли чоловікові є що сказати.
— Щось сталося? — спитала вона, не дочекавшись, поки він зніме подобу бушлата.
— Ні… — задумливо сказав Василь. — Просто… я хочу піти на якийсь час. У бік Конфедерації. Подивитися, як у них там. Ніколи не був.
Вона насупилася.
— Зараз?
— Ну не прямо цієї миті, але сьогодні. Може, завтра. Якщо хочеш — ходімо зі мною, — запропонував Вася.
— Навіть не знаю, — засумнівалася Майя. — А що я там робитиму? У мене ж тут робота, дім.
— Представимося парою, що шукає прихисток від наближення війни. Або просто скажемо, що прийшли подивитися, як вони там живуть. Що скажеш?
Майя хвилину мовчки дивилася на Васю й думала. Потім щось спрацювало в її жіночому розумі, і вона відповіла:
— Зі мною ти виглядатимеш більш реалістичним біженцем, ніж сам. Хоча там… інші порядки…
— Ну ми ж нічого лихого не замишляємо, — Василь утомлено сів на край тапчана. — Просто подивимось, поспостерігаємо. Раптом тобі там сподобається, — він усміхнувся.