Цирк

…

Шмідт і Глюк блукали ринком «Цирку», лавіруючи між саморобними ятками, кривими вивісками та гулом голосів. Повітря тут було насичене запахами смаженого м’яса, паленої гуми й прілого металу. Ринок розкинувся вздовж стін, перетворених на ряди крамниць і торгових наметів. Усе було обвішане строкатими клаптями, огризками старих афіш, рештками довоєнних банерів — наче сама платформа намагалася згадати, що колись тут було весело.

У центрі платформи зібралося кілька цікавих — там, на імпровізованій арені, виступав фокусник. Він кидав у повітря іржаві ножі й м’ячики, зліплені з обривків старих газет, спритно жонглюючи між ними, при цьому підморгував очима, розмальованими під клоуна. Поруч стояв мім у рваній білій формі — він зображав невидиму стіну, до якої тягнув руки, ніби намагаючись вирватися з невидимої клітки.

Шмідт жував в’яленого щура з чорною сіллю, купленого у бородатого діда, що торгував просто з ящика, перетвореного на прилавок. Глюк повільно пив мутнувату брагу з бляшаного кухля.
— Гидота... але бадьорить, — пробурмотів він.

Повз пробігла зграя дітлахів — босоногих, обідраних, але веселих. Один намагався поцупити шматок сушеного м’яса, та отримав ляпаса від торговця і, вереснувши, зник у натовпі.
— Ідилія, мать її... — хмикнув Шмідт. — А зовні — смерть і холод.
— Ой, та кинь ти! Люди тримаються, як можуть, — відповів Глюк, спостерігаючи за мімом, у рухах якого було щось забуте, дитяче, веселе. — Бачиш, навіть цирк живе. Слабо, але живе.

Склепіння були закіптюжені й розмальовані фарбою — хтось колись із фанатичною впертістю перемалював фрески старого цирку: акробати без облич, розіп’яті тигри, жінки на одноколісних велосипедах. Плакати, зроблені з газетних листів, кричали: «Шоу сьогодні опівночі!», «Гриби, що бачать сни!», «Міняю сіль на історії!».

По периметру станції горіли лампи у різнокольорових банках. Світло було нерівне, тремтливе, створювало ілюзію, ніби все довкола — не реальність, а старе кіно, яке ось-ось перегріється й урветься.

Продавці були актори — інакше не скажеш. Один дядько з величезними вусами, у циліндрі, але без штанів, продавав амулети з пацюкових лап і співав фальцетом. Інша — жінка з різнокольоровими лінзами, пропонувала обрати з трьох закритих коробок «майбутнє за п’ять патронів». Колись хтось витяг звідти крихітну труну — відтоді жарт боялися, але продовжували грати.

Діти бігали між прилавками, влаштовували бої на дерев’яних мечах, падали, підводилися, верещали. Один хлопчик продавав «повітря до війни» у запаяних банках. На етикетці було написано: «Літо. Площа Свободи. Вишневе морозиво».

Біля стіни літній чоловік грав на скляних пляшках, наповнених водою, витягуючи дивовижно чисті й високі ноти, що тремтіли в повітрі, наче мильні бульбашки. Люди зупинялися поруч, дивилися у порожнечу, хтось навіть плакав — ніби згадував, як це було, коли сонце ще світило не крізь радіоактивний пил.

Циркові артисти несли своє. Чоловік на ходулях крутив прапорами, розмальовані дівчата жонглювали черепами з пап’є-маше, мім із вирізаною усмішкою на обличчі по колу розігрував сцену зустрічі зі своїм віддзеркаленням. Іноді хтось із них падав — і публіка не знала, сміятися чи затамувати подих. Бо це був «Цирк» — місце, де все могло бути і правдою, і грою, і пасткою водночас.

Шмідт зупинився біля ятки з бронекостюмами й протигазами. Деякі з них його зацікавили, і він, не торгуючись, одразу купив кілька. Поки продавець натхненно розповідав про вдосконалений фільтр із хітину чорномутантів, Глюк придбав грибну плюшку й діловито жував, спостерігаючи за дівчиною-фокусницею, яка діставала з капелюха не кролика, а мокру ганчірку, потім іржавий ніж, а потім — власне око.
— Дивне місце, звісно, — пробурмотів він.
— Зате живе, сам же казав, — озвався Шмідт. — Тут ніби світ ще не вмер. Просто забув, що вже мертвий.
— Дивись, ще один жонглер, — кивнув Глюк.

На ящику з-під набоїв стояв підліток у гумовій масці коня й спритно крутив у повітрі три ножі. Поруч у жінки в хутряному капорі можна було «вгадати долю» по шкаралупі з-під яйця.

Шмідт із Глюком ішли неквапно, наче були не найманцями, а мандрівниками сторінками загубленої книги. Шмідт ніс на плечі свій брудний плащ і доїдав щура, а Глюк роззирався навколо, ніби все це було виставою, поставленою спеціально для нього.

Вони підійшли до прилавків, де сиділи бабусі в строкатих штопаних хустках — як ворони на жердинах, каркали ціни, розмахували руками, сміялися й сварилися — все одночасно. Чоловіки в лахмітті співали під гармонь, підстрибуючи на місці, як ляльки на пружинах. Один показував фокуси з іржавими монетами, спритно ховаючи їх за вухом у перехожих. Другий ходив на коротких ходулях, у потертій брудній фраковій куртці, з банкою для пожертв на поясі й носом, пофарбованим у блакитний. Третій, вимазаний сажею, зображав кам’яну статую — не ворухнеться, доки хтось не кине монетку, а тоді раптом оживає, наче виринає зі сну.

Торговці горлали, кожен свою арію:
— «Наручі зі шкіри тунельних щурів, тримають кров!»
— «Настій мухоморів, перевірено на тещі!»
— «Гриби пам’яті! Один подих — і згадаєш, як звали перше кохання!»

Десь на тлі грала дудочка — тонко, ніжно, наче миша смикала струну котячої душі. Натовп гув.

Вони просувалися далі крізь цю строкату публіку — до технічної частини ринку. Там уже торгували серйозніше: спорядження, протигази, старі комбінезони, обрізи з короткими стволами, пайки, таблетки від радіації, набої. Люди тут теж були серйозніші. Один торговець — кремезний лисий чоловік у куртці з нашивкою якогось старого батальйону — продавав карти.

— Оця, — він указав кривим пальцем на одну з карт, — вентиляційні шахти між «Цирком» і «Історичним музеєм». Є маршрут через колектор, але половина давно завалена й затоплена, — промовив він, колупаючись зубочисткою в жовтих зубах. — Отут ось є старі ліфти. Ненадійно, але можна спробувати. Правда, неясно, куди вони ведуть.
— Мені б щось між «Універом» і «Госпромом».
— А, до зелених хочеш пробратися? До них зараз, брате, не пройти. Кордони, охорона, вояки. Сам розумієш.
— Розумію, — з сумом у голосі сказав Шмідт. — Може, є все ж якісь ходи? Мало вивчені, може?
— Якби були — я б знав, — відповів торговець.