Чорне сонце

…

Сталося!
Прорив стався глибокої ночі. Стара цегляна кладка дала тріщину з таким звуком, ніби ламався не камінь, а розпечатували гробницю, замуровану століття тому. З-під землі рвонув важкий, липкий повітряний потік, що пахнув сирістю, гаром і чимось ледь відчутним… чужим і давнім.

Три доби на станціях Цитаделі панував ажіотаж. Хтось радів, що тепер у їхньому розпорядженні ціла мережа ходів під містом, хтось залишався цілком байдужим, а хтось висловлював думку, що не варто чіпати те, що давно поховане під землею. Але дивна річ — діти почали говорити про голоси з підземелля у своїх снах, хоча їх туди ніхто не пускав. Люди відчували щось прадавнє, щось моторошне і давно спляче, що ворушиться внизу. Щось, що не хотіло, аби його будили.

Коли загін сталкерів підійшов до пролому, їхні ліхтарі трохи тремтіли в руках — не від страху, а від відчуття, що за ними хтось спостерігає з темряви. Світло від ліхтарів гасло у мороці, ніби її густина була значно вищою, ніж у звичайної.
— Тут навіть світло не хоче жити, — прошепотів наймолодший з групи.

Вони перезирнулися і, не кажучи більше ні слова, один за одним переступили через край. Тріск гравію під ногами, глухе відлуння, запах вологої пилюки та гниючих кісток — катакомби ніби одразу вп’ялися в свідомість, заповзали в дихання.

Спускаючись один за одним, вони повільно рушили глибше — у бік центру міста, де, за архівними даними, перетиналися давні комунікації. Ходи були вузькі, подекуди доводилося йти пригнувшись, а іноді й повзти плазом крізь сипкий гравій і трухляві опори. Вологість була такою, що здавалося — дихаєш мохом.

Десь після третього вигину почалися перші дивності. Спершу — малюнки на стінах. Стерті, ледь помітні, ніби зроблені кігтями або кістяним гребенем. Кола. Переплетені спіралі. Спочатку хаотичні, потім — впорядковані. Однакові. Повторювані. Як мантри, видряпані в камені безумцями. Символи, яких жоден зі сталкерів не впізнавав. Один був схожий на око, інший — на перевернуту літеру “Ѯ”.

— Хм, це не схоже на сучасне мистецтво, — прошепотів Штопор, торкаючись пальцями глибоких подряпин. — Їм… багато років. Дуже багато. І той, хто їх робив, знав, навіщо.

Далі пішли подоби фресок. Не живопис, а радше подряпані рельєфи. Люди без облич. Роти, витягнуті в беззвучний крик. Фігури, що моляться на порожнечу в колі. Стіни ніби зберігали відгомін чужої віри, яка зникла задовго до заснування міста.

Тривога серед хлопців наростала. Хтось відчув головний біль, у когось тремтіли пальці. Повітря стало важким, як перед грозою, але без звуків і руху. Тільки краплі, що повільно падали в темряві, ніби час протікав крізь тріщини.

На одній зі стін проступала фреска: постать без очей і рота, що стоїть у колі дітей із чорними руками. В усіх витягнуті шиї, ніби вони вдивляються вгору в очікуванні дива, яке не сталося.

Запах теж змінився. Він уже не був просто затхлим. Він був… жертовним. У ньому ледь відчувалося щось спалене, білкове, ніби смажили шкіру з волоссям. І в якийсь момент сталкери усвідомили: це давнє капище невідомої віри, сюди не заходить свіже повітря. Тут лише залишки подихів тих, хто звідси не вийшов.

— Чуєте? — Тьома зупинився й озирнувся. — Шепіт.
Усі зупинилися. В тиші щось рухалося. Не звук. Думка. Чужа. В’язка. Та, що шкребеться десь на внутрішній межі сприйняття.
— Нікого, — прошепотів Штопор. — Ходімо далі.

І загін рушив уперед, час від часу озираючись — чи не йде хтось за ними. Катакомби вели їх глибше, вузькі відгалуження, що траплялися дорогою, вели у пітьму. Вони йшли основним, ширшим тунелем. З часом переходи ставали дедалі вужчими, вологішими, викривленими. Пліснява на стінах почала світитися тьмяним, мертвотним сяйвом, як мертва шкіра під ультрафіолетом. Пахло спаленим мохом, старою спеченою кров’ю і ледь відчутно — ладаном, якого тут не мало б бути за визначенням. Повітря ставало більш стислим, важчим, спотвореним.

І раптом — зал. Круглий, провалений, облицьований чорним каменем, ніби втиснутий у землю не землетрусом, а волею чогось згори. У самому центрі здіймалося капище. Кам’яна платформа, чорна, ніби оплавлена. На ній — залишки різьблених фігур, стертих часом і вогнем. Поруч — сліди колишнього жертовного вівтаря. Столик для жертвоприношень, вкритий вирізаними дитячими долонями. Вони були всюди — на підлозі, на стінах, навіть на стелі.

— Вони не просто приносили жертви… — видавив Штопор, уважно розглядаючи різьбу по чорному каменю. — Вони їх залишали. Щоб… воно забрало.
— Воно? Що за «воно»? — з нотками паніки в голосі спитав Артем.
— Воно? А я звідки знаю, — прошепотів Штопор. Сталкери розійшлися по залу, освітлюючи стіни навколо.

Стіни були вкриті фресками. На одній — чорнокрила постать, що стоїть у центрі кола з дітей, чиї очі були зав’язані чорними стрічками. На іншій — величезне коло, чорне й сяюче водночас, ніби діра в небі, що поглинає світло. Навколо — силуети, які простягають до нього руки.
— Чому вони моляться? Місяцю? Сонцю? — хрипло промовив Кульгавий, вдивляючись у малюнки. — Я такого ніколи не бачив… ці знаки… Це не бог. Може, це щось давніше, якийсь темний культ?

Інші ходили пригнічені. А це були люди, які у своєму житті нічого не боялися, та тут холод від побаченого пробігав у них по тілу.
Біля вівтаря валялася маска, вирізана з людського черепа. Усередині — висушені квіти й зуби, перемелені в порошок. У кутку — іржава клітка, з якої стирчали обвуглені дитячі кістки. Хтось колись помер у ній повільно. І, можливо, за власним бажанням.

Раптом серед цього темного простору зашипіла рація в одного зі сталкерів — сама по собі. Крізь тріск пробився дитячий голос — тихий, спотворений, ніби крізь скло:
«Воно прокинулося... не дивіться в його світло... не кличте його на ім’я…»

І знову тиша. Камінь застогнав. Десь крапля впала на метал. Вони остовпіли. У всіх в голові водночас виникло відчуття, що хтось, або щось присутнє з ними в тому самому залі. Вони зблідли, холодок пробіг по їхніх спинах. Хлопці озиралися довкола — нікого не бачили, але відчували це всередині.