Муха

…

На «Перемозі» панувала гробова тиша — усі вже спали. Один лише Хімік не змикав очей. Він працював у своїй кімнатці на другому поверсі, і його робота була майже беззвучною. Костя по черзі витягував екстракти з грибів, капав у колбу з етикеткою «Основа», перевіряючи температуру на око. Скло посапувало, пара шепотіла, щось капало в ритмі серцебиття. На столі лежала напівсуха сторінка зі старої книги з ендокринології, поруч — шмат тканини, просочений темною кров’ю та чорнилом. Усе, що відбувалося, нагадувало не роботу, а обряд.

Він рухався без поспіху, як завжди, коли варив коктейль: надто швидкі рухи «будили домішки». На маленькому дощатому столі, застеленому вицвілим медичним халатом, він розклав компоненти. У крихітній фарфоровій ступці розтирав висушені синьо-зелені спори, зібрані у біо-відстійниках неподалік станції. Поряд на спиртівці грівся вузький реторт із чорною рідиною — адренохромом, який він виварив із того, що ніхто в Цитаделі не наважувався називати вголос. З крапельниці стікала дистильована «Основа», оброблена ультрафіолетом і настоєм коренів підземних рослин.

На полиці поблискувала маленька ампула 5-метокситриптаміну — прозора, майже невидима, як сльоза. Її він додавав в останню чергу, бо «річ жива — образлива, якщо потривожити раніше строку». Поруч стояв товстостінний флакон із мелатоніновим димером, стабілізованим старим вітаміном D₃. Усе це він вливав у приймач нагрівача, помішуючи скляною паличкою, на кінці якої був вирізьблений символ нейрона.

Хімік не просто варив — він налаштовував частоту. Кожен коктейль вимагав свого тону дихання, ритму руки, навіть думок. Якщо думати про смерть — ефект ішов у порожнечу. Якщо про владу — мутнів колір. Треба було думати про перехід, ніби ти — міст, а не мета. Тоді рідина виходила світлою, переливалася, мов пилок на світлі.

Хімік не вимовляв слів — лише подумки слідував формулі, знайомій тілу краще, ніж розумові. Він насипав білуватий порошок у маленькі флакони з коричневого скла, змішуючи його з бурштиновою краплею, і давав речовині кілька секунд, щоб вона «усвідомила себе». Потім запечатував їх із готовим коктейлем усередині. Скляні, з легким рожевуватим відтінком, ніби всередині завмирав світанок. Один із флаконів він знову відкрив і, нахилившись до нього, прошепотів:

— Сьогодні ти підеш із ним. Переконайся, що він побачить усе.

Кімната Хіміка нагадувала то лабораторію, то каплицю. У напівтемряві тьмяно мерехтіли лампи з блакитним відтінком — їхнє світло відбивалося в скляних колбах, перегінних кубах, запилених мірних циліндрах і бульбашках з осадом невідомого походження. Стіни були завішані схемами якихось систем, картами метрополітену й вирізками зі старих книг, що пожовтіли від часу. Підлогою тяглися дроти, мов жили якогось підземного організму. В одному кутку цокотів саморобний дистилятор, без кінця капаючи у банку з написом «Основа». В іншому стояв саморобний біореактор — винахід надзвичайно корисний і унікальний.

Запах у кімнаті був різким, солодкувато-медичним, із домішкою гару й грибної затхлості. На металевому столі стояла чашка з висохлим осадом чаю й зошит, списаний хімічними символами впереміш із фразами на кшталт: «Свідомість — це розчинність». Тут він жив, готував, згадував і записував свої формули. І часом розмовляв із кимось, кого ніхто, окрім нього, не чув. На маленькому дерев’яному столику ще лежали компоненти щойно приготованого зілля під назвою «Коктейль богів».

Коктейль, який він варив, мав певні ефекти для людського організму — як основні, так і побічні. До побічних належали покращення роботи мозку, глибока психоделічна релаксація на межі містичних переживань, а також можливість бачити сни, прозріння або глибинні галюцинації; дехто навіть казав, що чув «голос метро». Основний же ефект полягав у короткочасному зверненні старіння — саме тому напій отримав таку назву.

Він зняв рукавички, але руки все ще пахли розплавленим мелатоніном і перегонкою. На мить завмер, прислухаючись до звуку крапель, що ще стікали з охолодженої реторти. Потім рушив до кутка кімнати, де під клаптями старої плівки, натягнутої замість фіранки, стояла залізна скриня з подвійним замком — скриня, яку він не відкривав уже три роки. Пальці здригнулися. Клац. Потім другий.

Він зняв верхню кришку, дістав потерту шкіряну теку з вицвілим написом:
«Фаза перша. Москалівські об’єкти. Не розкривати при сторонніх».

Усередині лежали:

• щільні аркуші з графіками пульсу та тиску;

• пачка нерозібраних креслень з анатомією та якимись кільцевими схемами;

• кілька малюнків, зроблених зеленим олівцем: нервові лінії, тунель, потім ще один, а в самому центрі — постать без очей, з отвором на лобі, з якого росте щось на кшталт антени; кола, переходи, неіснуючі станції, написи, схожі на старослов’янські.

Один з аркушів був забруднений кров’ю. Інший — акуратно підписаний:
«…він дивився на мене зсередини. Але його очі були зовні…»

Хімік перегортав папери пальцями, ніби торкався кісток. Він знав, що ця фаза дала основу. Але знання мало свою ціну. Ті троє вже не були частиною метро — вони стали його відлунням. Можливо, коктейль спрацював надто добре. А можливо — саме так, як і мав.

Далі він дістав щільний конверт, запечатаний сургучем. Розірвав. Усередині була проба волосся одного з тих, хто вижив. Волосся було сріблясто-біле, хоча людина до прийому коктейлю була чорноволосою.

Останнім він витягнув шматок тканини — частину костюма одного з випробовуваних. На ньому слабко світився фосфорний відбиток долоні — пляма, яку неможливо було змити. Хімік провів по ній пальцем і ледве чутно прошепотів:
— Ти все ще тут?

Він обережно склав усе назад. Закрив ящик. Защолкнув замок. Тепер час готуватися до візиту — і він знову повернувся до столу. Цього разу рідина вийшла трохи темнішою, ніж зазвичай.

Десь далеко, в тунелі, почулося м’яке металеве шкреботіння. Воно наростало, ритмічно постукуючи, мов віддалене биття серця. Хімік підняв голову від столу: дрезина. Не товарна, не інженерна — особиста. Такі були лише у трьох у Цитаделі. А ця — обшита почорнілим металом, із приглушеними колесами, рухалася майже беззвучно, лише зрідка видихаючи тонку, чорну, як машинна олива, струминку пари.