Розділ 11

…

Після розмови з Леонтічем Шмідт вирушив спочатку на «проспект Гагаріна», а потім — на «Спортивну». Там його вже чекав ще один найманець зі старих — Глюк. Називали його так не тому, що його постійно «глючило», а через його довоєнну професію. Він був програмістом — яким саме, тепер уже ніхто не знав, бо багато води спливло відтоді. Та все ж він і досі використовував свої навички — писав код під потреби метро, хоч робив це вже дедалі рідше.

У той злощасний день, коли все впало, коли світ згорнувся й замкнув їх у підземеллі, — у Глюка просто не завелася машина. І він змушений був скористатися метро. Потім він тисячі разів прокручував у голові деталі того ранку й згодом дійшов висновку, що вижив не просто так — а з якоюсь прихованою метою. Хоч того дня він втратив усіх близьких і саме життя як таке, та згодом його почали відвідувати думки вдячності — за порятунок, за примху долі. Дякував він, звісно, — кому завгодно: долі, богам, Всесвіту, головному архітектору — не мало значення, хто чи що сприяло його спасінню. Головне — що він був живий.

На вигляд Глюк був високим, худим, поголений наголо, немолодим, у старому брезентовому рибальському плащі, у військових черевиках, із рюкзаком за спиною, у потертих штанях і кітелі, що бачили не одну історію.

Глюк зустрів Шмідта з усмішкою й міцними обіймами.
— Скільки ж років... — почав він. — Я прочитав твоє послання в тайнику на трьохсотому метрі й одразу рушив сюди. На жаль, більше ніхто з наших так і не прийшов. Я тут уже тиждень тиняюсь.
— Добре хоч ти є, — відповів Шмідт. — Може, інші ще підтягнуться, але часу в нас майже немає. Я залишив кілька таких самих послань у старих сховках — у різних напрямках. Ми мали зібратися раніше, та не склалося, а тепер узагалі незрозуміло, хто з наших живий. Але чекати я не можу. Хай буде, як буде.
— Знаю напевно, що Фінн ще недавно був живий. Отримав від нього записку кілька тижнів тому — через одного з чумаків передали.
— І що він писав?
— Казав, щоб я не ліз у Лімб — мовляв, там стало дуже небезпечно.
— Прямо як відчував, що ти тут будеш. Тут давно вже небезпечно. Але все ж ти прийшов, — усміхнувся Шмідт. — Скоро й нашого брата перестануть сюди впускати.
— Я зайшов через ліві доки південців. Вони, як завжди, зберігають нейтралітет, тож на них усім начхати, — поміркував Глюк і додав: — Поки що начхати.
— А я все ще ходжу зі своїми. Пропускають, поки що, тільки питань стало більше. Добре, ближче до справи. Зараз я введу тебе в курс моїх планів, а ти скажеш — підеш зі мною чи залишишся при своїх справах.

— Окей, валяй.
— Не так давно я отримав прохання від зелених — про допомогу. У них один чувак з верхів пропав. Ну я й погодився, думаю: трішки струсонемо старовиною. Мужик той був ідейний, правильний, та ще й платили за нього добре. Коротше, я обійшов усе метро вздовж і впоперек — нема його. Думаю: мабуть, уже й немає взагалі — або сині спіймали й стратили, або в Лімбі замучили, чи ще якась напасть. Жодних слідів, коротше. Уже збирався йти до зелених сказати, що завдання для мене невиконне. І тут так сталося, що перед тим довелося повернутись на свою станцію, а звідти я пішов у Цитадель. Та дійти не вдалося — застряг на Заводській. Там згори хлинула навала мутантів, і я вирішив допомогти.
— Ти був у тій м’ясорубці? — здивувався Глюк.
— Ага.
— Та там же ніхто не вижив. Люди казали, що всіх порвали.
— Та ну, не вір їм. Я ж перед тобою сиджу. І не тільки я. Там із десяток людей вижило. Плюс ті, хто встиг евакуюватися. Тож брешуть люди, — відповів Шмідт.

У цей момент вони проходили повз шинок «Фанат», і друзі вирішили присісти там, аби поговорити в спокійній обстановці.

Коли вони вмостилися й замовили по дві кухлі гидотного пива, розмова продовжилася.
— Знаєш, Шмідт, — почав Глюк, — я от згадав, що теж отримував запит на пошуки твого чувака. Тільки я його проігнорував. Не було в мене бажання пертися бозна-куди за кимось. Та й своїх справ вистачало.
— Ну, знаєш… допомогти врятувати хорошу людину — це обов’язок будь-кого з нас. Ми ж колись присягали, що будемо підтримувати добро, де б воно не проявлялося. А Цитадель, може, тепер і є останній оплот добра — із того, що лишилося навколо.
— Я подумав, що то щось політичне, й не захотів у це встрявати. Не стоїть у мене на політику.
— Може, ти й правий. Не знаю. Але я вже взявся за це діло. Тому я тут.
— Ладно, кажи, що там у тебе по суті.
— По суті, значить, — задумливо мовив Шмідт. — Знаєш, на Заводській мені здалося, що мутантами ніби хтось керував.
— З чого ти взяв? — здивувався Глюк.
— Вони прийшли якось організовано. І пішли так само — наче за командою. Коли нас лишилося зовсім трохи, вони раптом одночасно завмерли, ніби слухали чиїсь накази. А могли ж добити нас легко — їх були сотні, а нас з десяток залишилося. Але вони цього не зробили. Хоч я тоді нічого не почув, але руку даю на відсічення — вони отримали команду відступити. Від кого і як — не беруся судити.
— Дивні речі кояться останнім часом у метро, — похитав головою Глюк.

Бармен поставив перед ними кухлі пива й відійшов. Найманці цокнулися кружками зі словами:
— За Унію! — і зробили по кілька ковтків.

Шмідт озирнувся — позаду сиділи двоє потворних типів і про щось голосно сперечалися.
— Ну, а далі що було?
— Далі? А далі, коли потвори пішли, ми теж спробували вибратися, та ворота заклинило — мабуть, назавжди. Механізм відмовив. Паніка охопила тих небагатьох, що вижили. Всі думали, що тварюки повернуться й тоді вже точно доб’ють, але я був спокійний. Загалом, ми застрягли на станції-могильнику — у товаристві куп трупів і рік крові.

Глюк слухав, роззявивши рота — і від подиву, і від хвилювання.
— Нам знадобилося три дні, щоб знайти вихід і вибратися звідти. Тіла вже почали розкладатися, сморід стояв неймовірний.
— Прямо як воскресіння з мертвих, — пробурмотів Глюк. — На третій день...
— Я воскресав двічі під час війни станцій. Двічі вже стояв однією ногою там, — він підняв палець угору, — або там, — і опустив вниз. — А це було третє. Криваве виставище чи тренування, але хто його влаштував — незрозуміло. Хоч ти правий — це було моє третє воскресіння.