Світлячок

…

Він не почув, коли повернулися Ілля та Андрій Семенович, і як вони були не на жарт здивовані, як пошепки обговорювали побачене на станції. А побачили вони ось що.
Якийсь тип підозрілої зовнішності — немолодий, але ще доволі міцний, у старому засмальцьованому плащі з плямами засохлої крові — розпитував людей про зниклого товариша, схожого за описом на Леоніда. З ним прийшли ще двоє — теж ніби не при собі.

Льоня спав, але був близький до пробудження. Шепіт батька й сина повернув його до реальності — він розплющив очі. Підвівшись на лікті, він глянув на тих, хто шепотівся, і промовив:
— Не сплю я вже, не сплю. Про що шепочетесь?
— Шукають тут вас, товариш ваш каже, — почав Семенович.

Льоня задумався, намагаючись уявити, хто б це міг бути. Дивно, але в голові нікого не виникало.
— Товариш, кажете? — замислено повторив Леонід. — Моє ім’я називав?
— Імен не було, лише опис зовнішності. Дуже підозрілий тип, — продовжив Андрій Семенович. — Весь у засохлій крові, очі божевільні, каже, що прийшов із глибин Червоної лінії...
— А дорогою, мовляв, потрапив у сутичку з мутантами на Заводській. Ледь вибрався, каже. Він і ще парочка таких, як він, прийшли. Схоже, не в собі, — додав за батька Ілля.
— Думаю, після такого кожного переклинить, — похмуро підтримав його Андрій.
— А що сталося?
— Як — що? Ви не чули? Ах так, точно, — стукнув себе по лобі батько Іллі. — Забув. Поки ви були без свідомості, на завод імені Малишева було нашестя мутантів. Рікою текли туди, наче хтось покликав їх саме на цю станцію. Кажуть, там була справжня бійня. Майже ніхто не вижив.
— Тату, ну як це — ніхто? Жінок і дітей устигли евакуювати, їх прийняли наші станції, розселили, дали новий дім. А чоловіки... так, загинули. Крім тих, що тепер тут тиняються. До речі, сморід від трупів і до нас уже дійшов. Кілька днів дихати нічим.

Лише тепер Леонтіч зрозумів, від чого його так нудить — запах. Солодкувато-гнилісний, із присмаком сечі, металу й гнилої сливи, він ліз у ніздрі, наче черв’як, і лишався там.
— Тьфу, точно! — прикривши ніс, скривився він.
— Не уявляю, що коїться на найближчих станціях, — сказав Семенович, морщачись, ніби від кислятини у роті.
— Чув, що хочуть відправити туди загін дезінфекторів зі «Спортивної». Але проблема в тому, що ворота на станцію заводчани зачинили зсередини, і тепер той шмат метро відрізаний від основної частини. Хоча зв’язок із ними є — кажуть, у них усе гаразд. Тільки сморід нічим не перебити, — додав Ілля.
— Та справи... — протягнув Льоня, повільно підводячись із ліжка.

Дихання стало рівним, а думки — гострими. Біль від побоїв відійшов, але залишилось якесь непевне відчуття — що далі? Як вибиратися звідси? Кому можна довіряти?

За той час, поки він приходив до тями, в нього виросла довга сива борода і волосся. Від нього тхнуло потом і старим брудом — він сам собі був огидний у цю мить.
— Для початку не завадило б помитися, — ніби сам до себе сказав Леонтіч.
— У мене для тебе дещо є, — сказав Ілля, полізши у внутрішню кишеню. Порившись, він витягнув старий довоєнний портсигар і простягнув його Льоні. — Це, здається, твоє. Чи твого товариша?
— Так, мій портсигар, — узявши його до рук, підтвердив Льонід. Зрадів, як дитина новій іграшці.
— На жаль, він порожній. Цигарки тепер — справжній скарб, тож залишилась тільки коробочка.

— Не біда. Думаю, давно треба було покінчити з цією звичкою. Вона мене давно не відпускала. Та й покласти його мені, чесно кажучи, нікуди. Мої штани, мабуть, уже хтось носить, — він глянув на свої худі, бліді, босі ноги.

Тим часом Андрій Семенович рився у старій дерев’яній скрині під ліжком.
— До речі, ось небагато з того, що вдалося дістати, — сказав він, передаючи старий поношений одяг: кофту з капюшоном, військові штани й пару армійських черевиків із кілька разів заміненою підошвою.
— Тепер є куди портсигар засунути, — усміхнувся Ілля.
— Дякую вам, гарні ви хлопці. Мені б зараз помитися, а потім хотів би побачитись із тими товаришами з Червоної лінії. Було б узагалі чудово.
— З водою зараз дикий напряг, але трохи технічної є — можна використати її.
— Та хоч яку, аби змити з себе весь цей бруд.

Одягнувши «новий» одяг, Леонід із Іллею вийшли на станцію. Уже вечоріло. Людей було небагато — більшість сиділа по своїх наметах або готувалася до сну. Льоня погладжував свою білу бороду й озирался навколо.
— Щось не бачу я тих хлопців, — сказав він.
— Вони біля вогнища майже весь час сидять, у переході на станцію «Історичний музей». Зараз побачиш, — сказав Ілля.

Після цих слів Леонід натягнув капюшон на голову. Вони пройшли до середини платформи й занурилися в перехід на суміжну станцію. Проходячи повз тих, хто сидів там, Льоня швидко окинув усіх поглядом. Троє доходяг грали в карти, двоє просто лежали на підлозі — чи то п’яні, чи то просто спали. Ще п’ятеро сиділи біля вогнища й про щось сперечалися. Серед них був один, схожий за описом на того, хто ним цікавився. Льоні здалося, що обличчя його знайоме, але звідки він міг його знати — не пригадав.

— Гаразд, на зворотному шляху ще раз гляну, — подумав він і мовчки пройшов повз усіх присутніх.

Після подоби душу стало якось легше. Думки стали яснішими, а тіло — бадьорішим.
— Хто ж цей тип? Де ж я його бачив? — подумав він. — Гаразд, понаглядаємо за ним.

Повертаючись тим самим шляхом, він уважно ще раз роздивився незнайомця. Але в голову так нічого й не прийшло.

Протягом наступних кількох днів Леонід дізнався, що Андрій усе ще перебуває в медсанчастині, а найманця звуть Шмідт. Сам він, здається, із Східного союзу. Брав участь у заводській бійні й разом із кількома вцілілими вибрався з того пекла. Здавалося, усе підтверджується. Шукає старого товариша — якщо той ще живий, звісно. На перший погляд — нічого підозрілого. Казали, що його довго допитували комітетники — ті самі, що й до самого Леонтіча руку доклали, та так, що він ледь не відкинув копита.