Три чумаки

…

Планам Кислого не судилося збутися, бо на наступну після «Каштанової» станцію він прибув, коли майже всі вже спали. Пройшовши південний пост за своїми документами — там його добре знали — він разом із Гуком піднявся на головну платформу. Була вже глибока ніч, сон панував на станції. Лише в самому кутку, за завісою, на стінах танцювали тіні від вогню. Отже, хтось там не спить, подумав Кислий і, узявши Гука на короткий повід, попрямував у той бік.

Біля вогню сиділо двоє. За нашивками він зрозумів, що вони, як і він, торговці з інших станцій. Кожен торговець зобов’язаний був носити нашивку кольору своєї лінії та з назвою станції. Цю систему маркування використовували вже давно по всьому метро — так було простіше для всіх: покупці одразу розуміли, хто це і звідки, а пости бачили мету прибуття чужинця на їхню станцію.

Обидва ці чоловіки були з червоної гілки, але з різних станцій. Вони не були знайомі з Кислим. Один — із «Роганської», тієї, що входила до складу Союзу Східних станцій. Нашивка другого гласила «Зав.ім.Мал.», що означало — зі станції «Завод імені Малишева», точніше, з того, що від неї залишилося. Кислий чув про трагедію заводчан і трохи зрадів, побачивши одного з них живим і здоровим.

— Здоровенькі були, колеги, — усміхнувся він. — Як нічка минає? Не заваджу?

Двоє підвели на нього погляди й кивками дали зрозуміти, що не проти його компанії. Кислий прив’язав Гука до себе й присів біля вогню.

Станція, на якій вони зупинилися на ніч, тепер не мала назви. Колись, можливо, вона звалася якось урочисто — на честь ученого, письменника чи хоча б місцевого депутата. Тепер її називали просто: Проміжна. Назва, як і сама станція, ні до чого не зобов’язувала. Лише старше покоління пам’ятало її справжню назву — «Державинська». Вона була тихою, трохи сирою, з вицвілими написами на плитці й іржавою стрілкою, що вказувала на платформу, яку вже ніхто, окрім торговців чи якихось випадкових людей, не відвідував. Це була одна з небагатьох нейтральних станцій. Життя тут не вирувало, як в інших частинах метро, а радше повільно текло — сірими днями, місяцями, роками. Ніяких особливих потрясінь тут не траплялося: люди жили прості, але водночас важкі життя. Кордони стояли слабкі через постійну нестачу ресурсів для їх утримання, їжа була мізерною, а час — безкінечним.

Троє торговців — люди, як то кажуть, бувалі — сиділи біля багаття, розкладеного з уламків старих дерев’яних вішалок і турнікетів. Над вогнем висів чайник, у якому повільно булькала рідина з ароматом грибів і чогось, підозріло схожого на м’ясо.

— Ех, от би сюди тепленького супчику з локшиною, як у колишні... — почав один, на прізвисько Гірчак. Він виглядав старим, але, здавалось, був у добрій формі.
— Як у колишні? — усміхнувся другий, худий, з гострими вухами, мов у летючої миші. — У колишні ти скловату жував, а не суп.
— До речі, я ж не представився. Мене Кислим кличуть, а цього волоцюгу — Гук. Ми з Ліги Південних.
— Південці, значить? Я Гірчак з Роганської. Хоча й так видно по нашивці, — сказав він і сплюнув у вогонь.
— А я Ваня, але всі звуть Шура, бо прізвище моє Шурський, — він підсунув свою нашивку для ознайомлення.
— Чув я, що з твоєю станцією сталося... Жах. Стільки людей загинуло. Радію, що хоч ти живий, — сказав Кислий.
— Та чому тут радіти? Вернутися мені нікуди й ні до кого. Вони ж усі загинули за праве діло, а я? Я в той час по тунелях шлявся... Краще б там, з ними був, — опустивши голову, сумно відповів Шура.
— Розумію, як тобі тяжко. Але ти живий — значить, так чи інакше треба жити далі. Продовжуй свою справу, і дивись — з часом мине. Не картай себе за те, в чому не винен.
— Ага, мине... та не скоро. Мені треба десь осісти, на якійсь станції жити.
— «Турбоатом» чим тобі поганий? Одна з ваших.
— Я з начальником станції там не в ладах. Щур він.
— Ну, тоді сам собі вибери новий дім. Ти вже дорослий хлопець, — сказав Кислий, різко змінюючи тему, відпивши з фляги й витерши рот рукавом. — Краще я вам розповім одну історію. Тільки попереджаю одразу: не для слабкодухих. І точно не для тих, хто хоче сьогодні спати спокійно.
— Значить, саме для нас, — хмикнув Гірчак і підтягнув до себе миску з недовареними грибами.
— Було це років п’ять тому... а може, й десять — хто тепер рахує? Тоді я вів товар із Салтівки на Лімб. Ішов із двома хлопцями. Молоді були, дурні. Один усе пісні співав, інший сигарети рахував, ніби в кишені золото тримав. Ну, і йшли ми, значить, тунелем, який, за чутками, раніше був законсервований. Але короткий він, от і вирішили зрізати шлях…

Кислий замовк і подивився у вогонь. Полум’я відбивалося в його очах, роблячи обличчя майже неживим — як у старої статуї, що давно втратила будь-який вираз.
— А далі?.. — не витримав вухатий Шура.
— А далі ми натрапили на станцію, якої не було на карті. Не порожню. Ні. У ній горіло світло. Електричне. Чисте. Біле. Я спершу подумав — Цитадель поставила пост. А потім побачив двері.

Він помовчав, а потім, ковтнувши слину, додав:
— Вони були з живої плоті.

Запала тиша. Навіть вогнище потріскувало тихіше, ніби прислухалося.
— Такі, що пульсують, дихають. Судини всередині видно. Дві стулки, як губи. Коли ми підійшли ближче — вони розчинилися. Самі. Наче чекали нас.
— І що ви?.. — прошепотів Гірчак, впустивши ложку в миску.
— Один хлопець — здається, Мишко звали — ступив усередину. Каже: «Пахне хлібом і медом». Уявляєте? У цьому смердючому підземеллі. Хліб і мед. Засміявся — і зник. Просто… зник. Другий стояв, як укопаний. А я… я теж відчув запах. Побачив світло. І почув голос. Жіночий. Ніжний. Такий, який більше ніде не почуєш.
— Ти теж зайшов?.. — спитав вухатий, майже не дихаючи.
Кислий похитав головою.
— Ні. Я сплюнув і закрив обличчя хусткою. Почав відступати. Кричав, щоб другий не йшов. Але він не чув. Пішов слідом за першим. Двері зачинилися. Щільно. З хлопком, як м’ясо об дошку. Я стояв. Кричав. Потім побіг. Не озираючись.
— І що?.. Більше туди не ходив?
— Ходив. За тиждень. Один. Знайшов станцію. Але двері були кам’яні. Мертві. Ні запаху, ні світла. Жодних слідів. Тільки на стіні...
— Що?
— Було написано вугіллям: «Ми все ще всередині. І нам тут добре». І в кінці — смайлик.