Вогонь

…

За подряпаним, із гнилими краями столом сиділи троє. На столі лежали три спільні карти — флоп із саморобної колоди. Її спеціально зробили саме для цієї гри, щоб не було можливості шахрайства. У кожного в руках — по дві карти. Гра була для розваги всіх присутніх — її чекали давно. Почалося все зі сварки двох п’яних авторитетів: один топив за Дантиста, інший — за Сухаря, мовляв, треба з’ясувати, хто кращий. Це було приблизно рік тому, але потім епідемія грипу переплутала всі карти, і гру перенесли до кращих часів. За місяць один із тих, хто сперечався, помер від пневмонії, а за кілька тижнів і другий пішов туди ж — від променевої хвороби. Але ідея турніру сподобалася мешканцям станцій, і вони вирішили все ж організувати задумане. А оскільки станцій три, то й гравців мало бути троє. Так до гри потрапив і Гудок.

Ці троє були найкращими картярями на своїх станціях і завжди грали по-великому, підігріваючи інтерес менш вдалих або менш досвідчених гравців. Вони були шанованими людьми на всіх станціях Тріумвірату — свого роду знаменитостями. Кожен із них носив почесне звання — шулер. У метро значення цього слова змінилося: якщо раніше шулером називали того, хто грав нечесно, то тепер це стало своєрідним статусом. Шулер жив на широку ногу — настільки, наскільки дозволяли умови. Він ніколи не працював, а лише заробляв грою. Багато хто намагався стати такими, але вдавалося одиницям. Більшість, на шляху до статусу, програвали все й потрапляли в боргові ями, з яких вибратися було неможливо. Ці люди, як правило, ставали нижчою кастою на станції. Вони перетворювалися фактично на річ, якою можна було навіть обмінюватися. Багато хто з програвших закінчував життя самогубством або принаймні намагався це зробити. Декому вдавалося втекти, але таких були одиниці.

З часом, прожитим на цих станціях, моральний дух багатьох ламався — на втечу вже не вистачало сил. Та й не лише дух — свідомість, світогляд також зазнавали змін. У Тріумвіраті виживав найсильніший, або найхитріший, або найрозумніший — коротше, той, хто справді найкращий у своїй справі. Тут у відносинах між людьми панував симбіоз сили, суворої ієрархії та старих тюремних понять, які з часом викривилися в бік жорстокості й влади. Основна маса населення була звичайними робітягами й платила данину авторитетам — начальникам станцій і їхньому оточенню.

Були також шулери, різного роду «смотрящі», і, як уже було сказано, нижчі та жінки. Жінок тут за людей не вважали. Вони жили всі разом в одній «камері» — так називали житлові кімнати для жінок. Їх зазвичай використовували для двох цілей — роботи й сексу. Причому друге було настільки звичним, як сходити «по-малій нужді»: постійно і без розбору. Їх брали всі підряд, у будь-який час. Усі жінки були поголені наголо через вошей, багато хто хворів різними недугами. Ті, кого називали «Венерами» — заражені венеричними хворобами — виконували найбруднішу й найважчу роботу, часто там і помираючи. Інші сиділи на карантинах, доки не одужають, а якщо ні — смерть забирала їх.

Так і сталося, що близько пів року тому, коли майже всі жінки захворіли на легеневу чуму, їх загнали в камеру, де вони всі заразилися й загинули. Подих смерті увірвався на станції Тріумвірату. Тоді тіла — посинілі й роздуті від внутрішніх кровотеч — клали в мішки, поливали розчином хлорного вапна й загортали в щільну тканину, просочену дезінфектором.

Жоден живий не торкався мертвих без повного захисту — респіратори з фільтрами, герметичні окуляри, подвійні рукавички й костюми з ізольованими швами. Навіть мертва жінка тоді могла вбити. Їх не хоронили — земля не гарантувала безпеки. На околицях станцій стояли обвуглені остови крематоріїв, що працювали вдень і вночі. Вогонь був єдиним способом зупинити подальше поширення чуми.

Ті, хто займався тілами, жили окремо. Якщо хтось починав кашляти — його ізолювали. Навіть серед «мертв’ячників» жив страх, наче за кожним плечем стояв хтось невидимий і заражений.
Ті, що залишилися жінки, а їх було небагато, прийняли на себе все «увагу», яке раніше діставалося всім. Дехто не витримував — різав собі вени, вішався, намагався втекти. Тому жінки тут були цінним товаром.

Сьогодні ж, на станції «Баварія», майже всі з Тріумвірату зібралися, щоб раз і назавжди вирішити, хто крутіший у покері. Подивитися на цю гру прийшло майже все населення трьох станцій. Публіка зібралася строката, здебільшого чоловіки різних рівнів — серед них важливо походжали авторитети зі своїми шістками, та й просто люду вистачало. Багатьох можна було впізнати за татуюваннями довоєнної тюремної тематики. Усі були лисі через вошей, яких неможливо було вивести в умовах жахливої антисанітарії, що панувала на цих станціях, у зношеному, перешитому одязі, бліді й виснажені. Але попри все це, настрій у натовпу був піднесений — кожен вірив у свого гравця. Дехто навіть робив ставки на результат гри. По руках ходили патрони, цигарки, гроші із «зеленої гілки» та всілякі цінності. Хтось поставив двох боржників на Гудка, хтось ставив усе, що мав, сподіваючись зірвати куш. Найбільше ставили авторитети — вони могли собі дозволити програти в разі невдалого результату.

Клуби тютюнового диму висіли над столом, мов грозові хмари восени. Запахи чоловічого поту, гнилі, вогкості й сигарет щипали очі, але ніхто навіть не звертав на це уваги. По кутках пищали щури. Атмосфера була ще та.

Карти здавав Дантист — чоловік із тонкими пальцями, слизькою усмішкою й, казали, цілою колекцією зубів своїх жертв. Навпроти нього сидів Гудок — масивний, мов сам вагон, громила, здатний однією лапою зламати шию, але з мертвою хваткою в ставках. Третім був Сухар — худий, ніби щойно виліз із домовини, з очима, в яких горіла хижа жадібність.

На кону стояли не просто ставки — а авторитет, значущість і громадське визнання, ну й, звісно, престиж станції. Ставки були різні, але дорогі за мірками метро. Наприклад, Гудок, що був з «Жовтневої», тієї, що ближче до Лімбу, привіз заводських жінок, вдалo куплених у Шпака зі станції «Цирк», і патрони.