Сім'я

…

Не всі станції були втягнуті в політичні та військові дрязги. Деякі з них просто намагалися вижити будь-якою ціною. Для них не було принципово, хто ними керує, або в який альянс вони включені, лиш би жилося добре. Таких станцій було кілька по всьому метро. Але була одна взагалі унікальна, її покинули майже всі, крім однієї сім'ї. Люди просто визнали її неприйнятною для життя і років так десять тому почали залишати її. Спочатку одна сім'я пішла і обоснувалася в Лимбі, потім інша поїхала на південь, у Лігу Південних станцій, а поступово, за пару років, розбіглися всі по всьому метро.
Тут, де повітря насичене вологою, а темрява лягала живою тканиною на стіни тунелів, знаходилася станція «Каштанова». Її назва давно втратила сенс — в її межах не росло нічого, крім плісняви, моху і грибів, що пульсували у вічному півтемряві. З-поміж залишених мешканців тут був лише високий, сухопарий чоловік з очима, в яких відбивалася порожнеча так само безкінечна, як тунелі метро, та його сім'я.
Вони знали, як шепочуть стіни, як звуки рухаються крізь давні бетонні арки, як темрява іноді набуває контурів і спостерігає за ними. Вони не боялись. Вони були частиною цього світу. Їх було всього п'ятеро: батько родини — Юрій, дружина — Ольга, двоє синів — Паша і Міша, і молодша дочка — Віра.
Ця станція була іншою, ніж інші — ніби не просто сховалася від світла, а навмисне від нього відвернулася, стала чимось чужим, давнім. Величні колони, колись облицьовані білою плиткою, тепер вкрилися звивистими жилками плісняви, немов це був не камінь, а плоть чогось живого. Високі стелі, загублені в мороці, приховували невідомі символи, що проступали на потрісканій штукатурці — їх ніхто не вирізав, вони немов з'явилися самі собою, прориваючись із стін, із самої матерії забутого простору.
Кругом стояв тягучий запах сирості, грибних спор і повільно розкладаючогося металу. Здавалося, що сама станція дихала — стіни повільно розширювалися і стискалися, видаючи ледь чутні шелести, наче щось, пробуджене в її надрах, уважно слухало. Вода капала з тріщин, збираючись у калюжі, в яких відбивалися не обличчя тих, хто проходив повз, а смутні, спотворені силуети, які не могли належати нікому живому.
Юрій давно звик до цього місця, але навіть він часом думав і відчував, що станція спостерігає за ним. Він знав, що тут є звуки, яких не повинно бути. Інколи, коли залишався один, він чув приглушені кроки, приглушені голоси, що шепотіли мовою, якої він не знав, але яка, здається, він завжди розумів. Віддалено від їхніх вогнищ і тьмяного електричного світла тунелі ставали не просто темними, а безкінечними, їхні межі зникали, а стіни ніби рухалися, зливалися у щось інше, не підвладне розумінню.
Сім'я не обговорювала цього, вони просто жили тут. Дивилися в підлогу, коли чули звуки в темряві, не питали один в одного про тіні, що проходили повз і не залишали слідів. Вони знали, що тут є речі, про які не варто говорити вголос. Станція Каштанова давно вже не належала людям. Вона терпіла їх, приймала їх у свої темні зали, але ніхто не міг сказати, якою ціною.
Станція жила своїм незрозумілим людям життям. Її подих був їхнім подихом. Вона впливала на них, змінюючи їхнє сприйняття того, що відбувається, позбавляючи їх страху перед небезпеками морочного метро, наділяючи їх невиданим смиренням і спокоєм.
Станцію ніхто не охороняв, ні з півночі, ні з півдня. Просто тому, що нікому було це робити. І, як не дивно, ніхто не збирався її підкорювати чи приєднувати до себе. Всіх, вочевидь, влаштовував такий стан справ, та й на покинуті раніше станції людей важко було затягти назад.
Родина Юрія з часом перестала перейматися відсутністю кордонів у тунелях, але була напоготові завжди. Удень вони займалися своїми повсякденними справами, а вночі йшли спати в технічне двоповерхове приміщення з товстою залізною дверима, яку можна було відкрити хіба що за допомогою великої кількості вибухівки.
Каштанову часто відвідували люди з різних станцій, частіше, звісно, тут бували ті, хто жив південніше — ліговці, так їх називали багато хто, це ті, хто мешкав на станціях Ліги Південних станцій, або ще південці. Також часто сюди навідувались челноки або чумаки з Лимба. Інші тут були, але рідше. Якщо південці тут були, по суті, через розташування станції, їм доводилося її проїжджати в обох напрямках, то челноків сюди тягла нажива. Юрій із родиною вирощував на всіх доступних йому квадратних метрах станції гриби, але не звичайні, як усі це робили, а «чарівні». Чарівними їх називали через психоделічний ефект. Багато хто по всьому метро платив добрі гроші за кілька грамів цього продукту, тому вся сім'я цим займалася. Та й в усякому разі вони більше нічого не могли запропонувати мешканцям метро, а виживати якось потрібно було. Спочатку це був дуже маленький струмок виручених коштів, який тримав родину на плаву, але з часом це стало бурхливою рікою, іноді навіть розмінною монетою ставали ці гриби.

А все почалося випадково, через голод. Коли майже всі пішли зі станції, господарство занепало, сюди перестали заїжджати торговці, а отже, зникли товари з інших станцій — почався голод. Юрій із дружиною, вона була при надії, боялися ризикнути переїжджати в іншу частину метро — вони чекали на народження дитини.
Одного разу він пішов на покинуту вже тоді грибну ферму, сподіваючись зібрати хоч якісь молоді грибочки. У поспіху й напівтемряві він випадково разом із звичайними шампіньйонами та вешенками нарізав кілька псилоцибінових грибів, які потрапили до грибного бульйону, звареного пізніше. Ефект від того бульйону був, мов вибух бомби, що розірвалася у головах подружжя. Тоді вони зрозуміли, що завдяки цьому можна спробувати вижити в цих несприятливих умовах. І вони залишилися тут. Так потроху їхня «чарівна» ферма розрослася на всю станцію і стала відомою на все метро.
Біля північної стіни станції мерехтіли тіні від вогнища, маленькі іскри злітали вгору і зникали в темряві. Ольга сиділа на старій скрині, обережно помішуючи юшку в старому казанку. Грибний аромат, змішаний із димом, наповнював простір, створюючи ілюзію затишку й безпеки. Донька, маленька Віра, притискалася до матері, позіхаючи й погрожуючи заснути просто біля її коліна. Двоє братів, що сиділи навпроти, тихо перемовлялися, іноді кидаючи у вогонь сухі тріски й спостерігаючи за спалахами полум’я. Вогонь потріскував, віддаючи м’яке тепло, і на мить усе навколо здавалося простим і зрозумілим. Навіть за межею станції, у темряві, що тягнулася нескінченними коридорами, можна було забутися. Поки поруч були рідні, поки горіло вогнище, минуле й майбутнє втрачали свою силу. Лишалася лише ця ніч, ця тепла юшка, цей лагідний шепіт полум’я.
Із темряви повільно випливла постать батька родини. Він ішов м’яко, несучи в руках якісь книги. Підійшовши ближче, він обвів поглядом усіх присутніх, злегка усміхнувся і присів поруч із дружиною.