ТЧ-3

…

Андрій розплющив очі повільно, ніби виринав із густої, в’язкої темряви. Світло, що падало з стелі, було тьмяне, проте все одно різало погляд, наче розпечений метал. Повіки тремтіли, перш ніж остаточно розкритися, а в грудях прокотилася хвиля болю — відгомін далекого вибуху. Він важко вдихнув. Повітря було густе, насичене вологою, запахом металу й цвілі.

Палата навколо здавалася розмитим сном: грубі бетонні стіни, поцятковані тріщинами й плямами, ржаві труби під стелею, металевий стіл неподалік — усе створювало відчуття ізоляції. Але навіть крізь цю реальність Андрій відчував: він перебуває не лише тут.

Він кліпнув. Картинка раптом різко змінилася — замість сірих стін перед очима промайнуло видіння: сіре небо, бліде денне світло, розбитий асфальт, укритий уламками та брудом. Тривало це мить, але було настільки реальним, що він сіпнувся і захрипів, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Спроба підняти руку виявилася неочікувано важкою. М’язи відгукувалися на рух дивним болем, ніби він не користувався ними роками. Та була ще інша дивина. Коли пальці повільно піднялися перед його очима, він побачив, як під шкірою венами розтікається синьо-чорний візерунок. Вени пульсували, наче щось живе рухалося всередині.

— Чорт… — прошепотів Андрій, але його голос пролунав хрипко, ніби він не говорив кілька тижнів.

Він підвівся, відчуваючи, як кожна клітина тіла чинить опір. Легені наповнилися повітрям, і холод пронизав його до самого серця. Грудна клітка стискалася так, що дихати було важко. Та все ж він піднявся, спираючись на холодне металеве ліжко.

І знову це прийшло — відчуття чужої присутності. Вона була не поруч, а десь угорі. Андрій застиг, усвідомлюючи, що відчуває не просто чийсь подих. Це були думки, емоції — щось дикe, первісне.

— Хто… це? — прошепотів він, але у відповідь почув лише внутрішній шепіт.

Спершу це було ледь помітно, як легке свербіння в глибині мозку. Потім — дедалі сильніше. Андрій відчував їх. Це були істоти на поверхні, хоч він і не бачив їх очима. Замість цього розум заповнили уривки образів: гостре каміння, волога земля, холодний вітер, що рве плоть. Ці створіння не були просто звірами. Їхні думки текли, як густий потік, просякнутий страхом, голодом і люттю.

Їхня присутність відчувалася, мов мережа, що простягалася на кілометри зруйнованого світу. Вони були пов’язані між собою — вузли єдиної свідомості, в якій тепер опинився Андрій.

— Ні, ні, ні… — пробурмотів він, хапаючись за голову. Пальці вп’ялися у скроні, намагаючись вигнати це відчуття. Але воно не зникало.

Картини ставали яскравішими. Ось один із мутантів — велетень із довгими кінцівками, вкритими наростами, ховається під уламком бетону. Ось інший, менший, дереться по зруйнованій стіні. Вони не просто жили — вони шукали. І Андрій раптом усвідомив, що знає їхню мету. Їжа.

Щомиті зв’язок ставав глибшим. Андрій відчував, що може не лише розуміти їх, а й впливати. Він спробував відштовхнути їхню свідомість, ніби зачиняв двері, але це лише посилило потік. Раптом йому здалося, що він — один із них. Він бачив мутантів не ворогами, а братами.

На секунду він сам відчув, як це — стояти під відкритим небом, коли шкіра натягнута до болю, а м’язи рухаються ривками, підкоряючись древньому інстинкту. Йому здалося, що його руки перетворюються на пазуристі лапи, а дихання стає важким, утробним гарчанням.

Але потім Андрій різко вдихнув і повернувся у своє тіло. Подивився на руки — вони лишалися людськими, але сітка вен під шкірою пульсувала, ніби сперечалася з цим фактом.

Він застиг, коли відчув, що мутанти нагорі заворушилися. Вони… дізналися про нього. Андрій не розумів, як це можливо, але знав: тепер він відчував їх — і вони відчували його.

— Залиште мене… — видихнув він, але розумів, що це марно.

Його свідомість тепер була чимось більшим, ніж просто частиною людини. Вона стала мостом між двома світами — мешканцями метро та мутантами на поверхні. Андрій відчував себе зрадником, навіть не зробивши нічого, що могло б це виправдати.

Він знову спробував підвестися — тіло відповіло слабкістю, але, зібравши останні сили, він став на ноги. Усе всередині кричало: «Знайди їх. Дізнайся. Вони поруч».

Він зробив крок, і світ похитнувся, ніби він ішов не по твердій підлозі, а по живій, тремтливій плоті. На межі свідомості він уловив рик — далекий, але виразний. Мутанти чекали. Вони хотіли більшого, ніж просто вижити.

Андрій відчув, як світ навколо починає вислизати з-під ніг. Голова закрутилася, ноги стали ватяними, ніби хтось раптово вимкнув внутрішнє джерело сили. Повітря, яке щойно наповнювало легені, раптом стало густим, наче сироп, і кожен вдих давався з неймовірною труднощами.

Він спробував ухопитися за край ліжка, але пальці зіслизнули — і він упав на коліна. Глухий відгомін падіння рознісся палатою, підсилюючи відчуття порожнечі. Світ перед очима почав плисти, образи розмивалися, зливаючись у сіру безформну масу.

«Це кінець?» — промайнула думка.

Коли тіло Андрія остаточно перестало слухатися, він більше не відчував ані болю, ані страху. Його свідомість попливла десь глибоко всередину, туди, де не існувало ні тепла, ні світла. Усі звуки щезли, залишивши по собі абсолютну тишу, в якій його розум повільно розчинявся.

Світ перестав існувати. Залишилися лише темрява і віддалене відчуття, що хтось — чи щось — спостерігає за ним здалеку.

Так він лежав на холодній підлозі, поки в палату не зайшов його перевірити Байрак. Той здивувався побаченому, бо вже не покладав на Андрія жодних надій.

— Значить, отямився таки, голубчику, — промовив фельдшер, піднімаючи з підлоги непритомне тіло. Поклавши його назад на ліжко, він вийшов із палати у піднесеному настрої.

…

— Це Хімік! — крикнув вартовий біля воріт депо, коли дрезина з «Перемоги» повільно підкотила до них. Багатотонні двері, скриплячи, розчинилися, впускаючи прибулих. Навколо вирувало життя — всі кудись бігли, щось робили, щось обговорювали. Константин зійшов із дрезини й загубився серед людей. Його білий халат за кілька хвилин зник за дверима залу військового комітету. Він приїхав вчасно — до початку зборів залишалося ще хвилин двадцять.