Добро

…

Кількома тижнями раніше, на коліях станції «Площа Конституції», Ілля з батьком, Андрієм Семеновичем, прогулювалися станцією й розмовляли про різне, переважно про минуле. Андрій Семенович розповідав, як він із друзями сидів у барі в останні новорічні свята перед Великою війною. Ілля багато чого не розумів, тому часто перепитував батька — то про одне, то про інше.

Раптом, проходячи краєм платформи, Ілля помітив щось світле, що лежало на коліях у тіні, за межею світла від ламп. Придивившись, у темряві станції він зрозумів, що це хтось живий — наче людина. Він швидко зіскочив із платформи й підбіг до тіла, що лежало там. Так, це була людина — у брудно-білій піжамі з кривавими плямами, в одному капці, з понівеченим обличчям і розсіченою головою, з якої текла кров. Людина була без свідомості, і Ілля, обережно підхопивши її худе, виснажене тіло, поклав на край платформи, до ніг батька. Андрій Семенович присів навпочіпки й оглянув лежачого.
— Хто це, Ілюшо? Він, здається, не з наших, принаймні я його не впізнаю, — спитав він.
— Здається, здогадуюся, хто це. Давай віднесемо його до нас, допоможи мені.
— Але навіщо? Нащо нам ці проблеми? Що ми з ним робитимемо?
— Не знаю, у мене таке відчуття, ніби ми зобов’язані йому допомогти… Ми просто повинні це зробити… Чи ти хочеш, щоб він тут помер? Він же людина — як ти, як я. Уяви себе на його місці, як тобі? Ага, отож бо й воно. Давай, тату, бери його за ноги, — сказав Ілля, і вони, підхопивши тіло, потягли його до себе в кімнату.

На місці, де щойно лежало тіло, стояли три чорні, як темрява, людиноподібні постаті — фантоми. Вони ніби дивилися вслід тим, що йшли, ніби намагалися щось розпізнати в них, щось лише їм відоме. За кілька митей вони так само безслідно розтанули в повітрі, як і з’явилися раніше. Того часу на станції було безлюдно: більшість уже спали або стояли на постах, а ті, хто не спав, сиділи в своїх наметах чи кімнатках, тож ніхто не помітив ні Іллю, ні його батька, ні тіло, яке вони несли.

Людину без свідомості вони принесли до своєї кімнати й поклали на ліжко Андрія Семеновича. Кров іще сочилася з відкритих ран на голові.
— Гадаю, без допомоги лікаря нам не обійтися, — сказав Семенович.
— Подивимось, що зможемо зробити, — відповів Ілля.

Для лежачого й стікаючого кров’ю чоловіка час не існував. Його свідомість перебувала в прикордонному стані. Нічого важливого для нього вже не було, а неважливе перестало існувати зовсім. Повне відокремлення свідомості від навколишньої реальності тіла грало з ним у дивну гру, що відбувалася лише в його розумі. Він ніби розділився на субособистості, які вели хаотичні діалоги між собою. Задаючи питання, він отримував відповіді — наче від самого себе, хоча безліч «я» у голові створювали дисонанс. Але десь на невідомому рівні свідомості він відчував, що з ним говорить Всесвіт — у вигляді його власних віддзеркалень.

Питання сипалися десятками, не всі отримували відповіді. Паралельно з пам’яті виринали спогади — приємні й болючі, світлі й темні. Але він ніби не переживав їх знову — відчувалася певна відстороненість, ніби все відбувалося на нереальній сцені, а актором був не він, а хтось інший, дуже схожий. Темрява то огортала все, то спадала, відкриваючи особистість, що ще існувала в цьому тілі, що щось відчувала, щось бажала, когось шукала.

Плаваючи в цьому океані ілюзій, він часом відчував єднання зі світом іншим, не нашим, а вищим — відчуття причетності до подій, пов’язаних із буттям, із всеосяжним знанням, що лежить поруч, у вигляді енергії, можливо, навіть розумної. Достатньо лише захотіти — і воно відкриється.

У цих проекціях реальностей минали мільйони земних років, обміни енергіями, розмови без слів — усе більше стирали межі того, що називають «особистістю». Вона тьмяніла, зливаючись із чимось вищим — із світлом, неописно яскравим, теплим, сповненим любові, радості, розуміння, блаженства й екстазу. Свідомість не шукала дороги назад: навіщо повертатися в приречений світ? Там нічого немає. Приємні моменти? Лише миті. А тут — вічність. Немає злості, болю, сумнівів — усе єдине.

Та світло не лише наповнювало собою все — воно тихо шепотіло. Спершу неслышно, але чим далі розчинялася особистість, тим гучнішим ставав цей шепіт, перетворюючись на голос — сильний, суворий, але добрий. Зрозуміти його людською мовою було б неможливо, та в цьому стані відкривалися багато таємниць буття, давно відомих душі, але забутих через нескінченні ігри перероджень.

Голос кликав не назад, у світло, а до пробудження — пробудження в одному з мертвих світів всесвіту. Мертвому від початку, але колись квітучому й тепер майже згаслому — світі дуалізму, світі страждань і радості, егоїзму й безглуздя — світі людей.

Спогади хлинули буревієм у простір думок. Дні, місяці, роки прожитого життя промайнули стрімко, аж доки все не повернулося до останніх десятиліть болісного існування на межі. Світло згасало. Реальність ставала чіткішою. Холод і темрява світу знову стали відчутними, а небажання знов приєднуватися до нього затримувало свідомість на межі.

Та все ставало дедалі реальнішим — досвід, пам’ять, грань розуму. Енергія й світло розсіювалися, як сон на світанку. Здалеку долинали голоси. Реальність обступила з усіх боків. І, здавалось, тут не так уже й погано — тепло, м’яко, тихо, спокійно, наче...

Очі лежачого повільно розплющилися. Погляд упав на зелено-сірий, обшарпаний, дірявий стелю маленької кімнати. Тьмяне світло кількох свічок освітлювало вбогий простір — стіни з дірками, двері з грубо збитих дощок, дві старі металеві ліжка з подертою постіллю й двох чоловіків поруч. Один молодий, інший — у літах.

— Дванадцять днів ти був без свідомості, — сказав молодий. Він виглядав виснаженим: мішки під очима, бліде обличчя, видно, що не спав багато днів. За старшим було важко визначити — втомлений він чи ні: за роки життя під землею обличчя людей втратили свіжість і веселий вигляд. — Хто з тобою так обійшовся? — продовжив молодий.
— Найменше мені зараз хочеться про це говорити. Люди зробили це — цього достатньо. — Він спробував підвестися на ліктях, але сил не вистачило, і він ліг назад на зім’яте ліжко. — Так… дякую за допомогу. Без вас я б уже покинув цей світ.
— Без проблем, — сказав Андрій Семенович. — До речі, мене звати Андрієм. — Він простягнув руку хворому. — А це Ілля, мій син.