Нашестя

…

За столом сиділо двоє. Обидва — робітяги, які після робочого дня вирішили заскочити в міні-бар і пропустити по маленькій, та побалакати про всяке. Бармен підніс їм по келиху пива та сухарики з сіллю. Якщо чесно, це й не пиво толком було, а брага, настояна невідомо на чому, з домішками гірких трав і якогось барвника. Сухарики — це теж щось незрозуміле, підсушене, трохи підсмажене й подане до столу. Сіль залишалася сіллю. Але людям було байдуже, що пити, чим розслабити свідомість і скільки це коштує. Людям потрібен алкоголь — у будь-якому його прояві. Два сусідніх столики були вільні, бармен утомлено протирав замурзані склянки та чарки, поглядаючи то на сидячих, то на станцію. Заклад знаходився в самому кутку станції «Завод ім. Малишева» з блідою вивіскою «Бар». Двоє сидячих чокнулися й відпили трохи зі склянок.

— Ех, — почав перший, — як добре!
— Та! — підхопив другий.
— Знаєш, скільки я п’ю цей пивасик, стільки й думаю: а який він був до війни? На смак, маю на увазі. Мені батько розповідав, шо видів пива було мільйон, а то й більше.
— Старих послухати — то все було краще, смачніше, доступніше і так далі. Вони не з цього світу, вони сюди прийшли, а ми тут народилися, нам нема з чим порівняти, на жаль. П’ємо те, що є. — Він ще відпив трохи, скривившись.
— Та я розумію, я просто згадав. Батька вже чотири роки як нема… Часто згадую його, його розповіді. Іноді я йому навіть не вірив — він міг таке розповісти, шо в голові не вкладається. Наприклад, шо можна було легко в іншу країну полетіти. Пара годин — і ти в Європі.
— Ой, та мало шо старику привидиться. Може, він усе вигадав, щоб тебе розвеселити, і все. А може, й справді таке було, хто тепер розбере? Європа — це країна така була?
— Наче так. Я точно не знаю. Він узагалі багато говорив такого, шо я навіть не міг зрозуміти чи запам’ятати.
— Не, я навіть не знаю. Мої-то померли, коли я був малим, ще й не ходив тоді. Мені ніхто нічого подібного не розповідав. Слухай, давай про хороше, а то якось неприємно про покійників…
— Та, так, звісно, давай. Про що хочеш поговорити? Новини чув?
— Які?
— Та ти шо? Все метро гуде! Лимб закрив прохід зеленим. Тепер їм нічого не надходить з інших станцій. Наші ж теж їм щось відправляли — а тепер усе.
— Ізоляція! — крикнув бармен. — Вони тепер ізольовані від решти метро.

Двоє глянули на нього.
— І шо це означає для нас? — спитав перший.
— Та шо нам з цього? Ми ж від них он де! — махнув рукою другий.
— Хм, хіба не ясно? Тут два варіанти, — підійшовши ближче, сказав бармен. — Перший — ними хочуть маніпулювати, а другий…
— Шо робити? Я не зрозумів, — спитав другий.
— Керувати ними, або змусити до чогось, — відповів бармен.
— А другий варіант? — спитав перший.
— Другий варіант — затяжна блокада і, можливо, війна.
— Війна? — в один голос сказали хлопці.
— Та війна, як би страшно це не звучало, але цього не можна виключати. Зелені сильно просунулися у своїх дослідженнях, а це, можливо, комусь не дає спокою. Але хто я такий? Це лише припущення.
— А шо вони там досліджують? — усміхаючись спитав другий.
— Ніхто не знає. Одне ясно — це все не просто так, — він повернувся за барну стійку.

Двоє хлопців переглянулися і тихо засміялися.
— Бармену більше не наливати, — сміючись сказав другий. — У нього кукуха остаточно поїхала на старості років. Війна, ха, от сказав!
— Хто може на зелених полізти? Хто цей самогубець? Лимб? Не знаю, може… — задумливо ковтнув гіркої жижі перший.

У цей час на станції з’явилася група молодих хлопців, які йшли з боку виходу до заводу. Їхні обличчя були невдоволені — видно було, що щось сталося. Це була третя зміна, але чому вони не на роботі?
— Гей, шановний, гей! — крикнув другий. Хтось із групи запитально кивнув.
— Шо тобі треба?
— А шо це ви, хлопці, не на роботі, а?
— Замовлень від зелених більше не буде, усе скасували. Третю зміну скоротили. Хрін знає, шо тепер робити. У сталкери податися? — він невизначено махнув рукою і пішов доганяти своїх.
— От тобі й на, — сказав другий.
— Ого, так це й у нас можуть роботу забрати, — сказав перший. — Завтра подивимося, шо майстер скаже. Може, пронесе?
— Я б на вашому місці не сподівався, — сказав бармен.
— Та ладно, до тебе підемо працювати — помічниками, — усміхаючись сказав другий. Бармен відмахнувся від нього і перестав слухати їхню розмову. Його думки попрямували в минуле, у часи воєн станцій. Багато часу минуло відтоді, але йому, як учаснику бойових дій, здавалося, що це було тиждень тому. У пам’яті поставали тіні-спогади його загиблих товаришів — закривавлені, без кінцівок, у розірваному одязі. Боже, скільки ж їх загинуло — сотні? Тисячі? Жінки, діти, старі, молодь, товариші. За право контролювати заводські станції точилася безжальна бійня; керівництво змінювалося по кілька разів на тиждень. Тіла сотнями виносили на поверхню, ніхто нікого не ховав — просто кидали неподалік від виходу з метро. Понад рік тривало це безумство, понад рік люди намагалися знищити одне одного заради влади, понад рік смерть вітала у тунелях і перегонах колишнього Харківського метрополітену. За війною прийшла епідемія, яка завдала нищівного удару по чисельності населення метро. Минуло вже понад вісімнадцять років, але людська популяція так і не оговталася від пережитого. З’явилися нові союзи — великі й малі, з’явилися незалежні станції-держави, але людей у потрібній кількості на них так і не з’явилося, на жаль.

По щоках бармена текли сльози гіркоти — він і гадки не мав, що на старості років знову доведеться йти воювати. Він витер сльози і вголос сказав:
— Може, це лише мої здогадки. Хай так і буде. — Він обернувся до стійки обличчям, але тих двох молодих хлопців уже не було за столиком — натомість на нього дивився високий, широкоплечий, немолодий тип. Його сива борода була акуратно підстрижена, в’язана шапка натягнута на очі, довгий, старий, потертий плащ незрозумілого кольору, військові черевики, речовий мішок за спиною і камуфляжна форма навели бармена на думку, що перед ним стоїть найманець — із тих старих, що масово брали участь у війнах станцій. Після війни він таких більше й не бачив: багато хто загинув, багато хто помер від ран, зараження чи радіації. Але цього чоловіка, здається, ці проблеми оминули. Прибулець уважно розглядав бармена, його обличчя здавалося знайомим, але він ніяк не міг згадати, де бачив його раніше. Посидівши хвилину, дивлячись один на одного, прибулий заговорив:
— Привіт, я Фін. Я з Тракторів прийшов, точніше — зі станції «Тракторобудівників».