Усяке

…

Масляна лампа тьмяно освітлювала маленьку кімнатку Василя та його дружини Майї. Тіні від неї плавали по стінах темними хвилями, на крихітному столі стояли дві чашечки з відбитими ручками і старий погнутий чайник, одне ліжко, стілець, дві полиці і одностулковий саморобний шафа для одягу. На полицях лежали різні книги, зошити, скріпки, кнопки, гумки, Васині дитячі іграшки і маленький обдертий глобус. На стінах були наклеєні постери зі старою, довоєнною рекламою. Під ліжком стояла неробоча радіостанція Р-354 «Шміль», різне взуття та інше побутове начиння. Усе це гордо називалося квартирою. Васі вона дісталася від батька, який колись був досить шанованою людиною, він був машиністом електропоїзда. Усім працівникам метро спочатку виділили найкращі кімнати і місця для життя. Так і дісталася синові крихітна квартирка після його смерті. Коли батько був живий, вони спали на ліжку по черзі, тепер же з коханою дружиною він ділив ліжко. Це був їхній маленький світ.
Вони сиділи удвох, у своїй кімнатці, пили так званий чай і теревенили про те, про се, про можливе майбутнє, про минуле. І раптом Майя запитала:
— Васю, розкажи про тих, яких привезли в ніч твого чергування. Ну тих, поранених.
Василь глянув на неї з теплом в очах і відповів:
— А чому поранених? А?
— Ну як чому? Люди так кажуть, — усміхнулася вона.
— Люди ще й не таке вигадають. Вони не були поранені. Взагалі-то їх атакувала якась тварюка на затопленій станції. — Очі Майї ожили, вона ближче підсіла до чоловіка і з легкою усмішкою почала слухати його розповідь. Василь продовжив:
— Багато дивного тоді сталося, але ми були так шоковані, що питання відклали на потім. А дарма.
— А що було дивного? — запитала дружина.
— Та все. Перше — це, мабуть, поява фантомів. Так, напевно.
— Фантоми? Що це таке? — запитала вона здивовано.
— Ніхто не знає, що це насправді, — він глянув їй у вічі, і в його очах вона побачила страх, не той страх, що буває у людей перед іншими людьми, ні. А той, доісторичний, глибинний страх, який з’являється в людях від незрозумілих і містичних причин. — Хтось каже, що це передвісники катастроф або нещасть. Ми не знаємо напевно, але знаємо, що вони були незадовго до Великої війни, перед тим як усе впало. Вони були перед падінням станції «Південний вокзал» і наче знають, що станеться наперед. Так, це звучить дивно, але за даними, які ми маємо, це єдине пояснення цьому, — він зробив маленький ковток чаю й уставився в підлогу.
— А що ще дивного було? — Майя поклала голову йому на плече й погладила його по голові.
— Друге — звісно, та тварюка. Ніколи не забуду її морду — жахливу, гидку, смердючу пику. Від її вигляду тоді мороз побіг по спині. Фу, не хочу згадувати! — скривився Вася.
— Ну, ну, це вже позаду. Зараз усе добре, ми тут, удвох, — сказала Майя. Вона ніжно поцілувала його.
— Але найдивніше для мене було те, що дрезина Цитаделі того дня не проходила через нашу станцію, але якимось містичним чином опинилася на станціях Конфедерації. А це неможливо. Ми завжди були проміжною станцією між зеленими і конфедератами. І я, як начальник караулу, мав би з’ясувати більше інформації, але це просто вилетіло з голови.
— А що заважає зараз дізнатися про це? Ти поважна людина тут, не думаю, що тобі щось буде, — сказала, злегка усміхаючись, дружина.
— Час упущено. І зараз не найкращий час визнавати свої помилки. У верхах говорять про можливу нову війну. І Лимб, здається, має зіграти не останню роль у ній... — він не встиг договорити, як з очей його коханої потекли сльози.
— Знову війна? Навіщо? Чому? З ким? — вона схлипувала. — Навіщо? Навіщо?
— Я... я не знаю, це, можливо, ще не точно. Може, ми щось придумаємо... Може, нічого й не станеться... Я лише сказав «можливо».
— Ці покидьки нагорі хочуть винищити всіх, крім себе! Щоб їм було більше місця, більше їжі, води... — вона уткнулася в його груди й плакала ще довго, згадуючи, як, будучи малою, втратила батьків у міжусобній війні станцій, який жах вона пережила, як голодувала днями, як почали сипатися зуби через відсутність їжі, як кілька днів була в полоні Тріумвірату, як її там хотіли залишити в ролі розважниці... Жахливі спогади дитинства спливли у свідомості й темними вогнями віднесли її в минуле, від якого їй стало нестерпно гірко.
Вони так сиділи й тужили якийсь час. Але Вася все думав про те, як дрезина Цитаделі могла потрапити в Конфедерацію, не проходячи через їхню станцію? Довго розмірковуючи на цю тему, він дійшов висновку, що, швидше за все, ця дрезина пройшла вдень або кількома днями раніше, і треба лише перевірити караульний журнал і впевнитися в цьому. Але до його найближчого чергування ще майже місяць. Та він упустив одну дрібницю — у перепускному листі тієї дрезини взагалі не стояли жодні печатки Лимба. Василь забув про це, а той листочок десь загубився в сум’ятті того дня. Залишається просто чекати підтвердження своїх міркувань — він не міг поза чергуванням ходити до караулки й переглядати документи, це було б надто підозріло. Вони ще довго сиділи, обійнявшись, кожен думав про своє, але загальний напрям думок був негативним — можлива війна туманним привидом заповнювала їхні свідомості.

…

На найглибшій станції Харківського метрополітену, колись «Пушкінській», а тепер «Ярослава Мудрого», було дуже людно. Безкінечна вервечка дрезин з усіх станцій синьої лінії, з Лимбу також прибувало багато людей. Прибували переважно начальники станцій, їхні помічники, виконувачі обов’язків начальників і їхня охорона. Такої ходи мешканці станції ще ніколи не бачили. Новий союз, нові гасла, нові полум’яні промови, нові надії, новий виток історії метро — чутки швидко множилися серед людей. Великий Союз Лимбу та Салтівської колаборації, нова сила метро, нова іскра надії. Здивовані обличчя жителів Лимбу і салтівчан спершу з радістю сприйняли це, оптимістично думаючи про можливі глобальні зміни на краще — шляхом консолідації спільних зусиль, упровадження якихось старих, довоєнних технологій. Нові ідеї, нові перспективи, нове життя — так міркували багато хто після цієї сходки. Спочатку оптимізм брав гору над песимізмом — людям потрібна надія. Навіть ілюзорна, навіть у такі часи й за таких умов. Уся синя гілка «Салтівської Колаборації», а також станції Лимбу були охоплені радістю, але ненадовго — через події, що незабаром послідували. Люди обговорювали перспективи, один перебивав іншого, сперечалися до синяви, мільйони можливих добрих ідей лунали, багато хто ожив духом, працювали ще завзятіше — ніхто не чекав підступу від своїх лідерів. «Великі справи вирішуватимуться на зібранні, так, спочатку буде важко, але ми пройдемо цей шлях, ми впораємось, ми зможемо!» — так міркували прості мешканці нового союзу.
На жаль, прості люди хочуть простих і буденних речей, але люди при владі — хочуть більше влади, контролю й покори мас, а іноді й чогось гіршого. Бідне населення не могло навіть припустити поганих намірів своїх керівників. Але, як згодом з’ясувалося, ніхто з начальників станцій і не збирався вести діалоги про поліпшення становища, умов життя, ставити перед собою високі цілі чи впроваджувати будь-які інновації. Порядок денний був простий — війна з Цитаделлю. Причому всіх керівників станцій заздалегідь попередили через секретні канали синьої гілки про майбутню тему зборів.
Дух можливої війни давно витав у повітрі метро. Його повільно, але впевнено поширювали серед мас уже близько року. Спочатку це були човники з синіх станцій, які, немов глашатаї, несли із собою цю смуту. Згодом усі сині станції встановили ретельний огляд усіх прибулих під приводом можливих диверсій і додаткової безпеки, а інші станції та дрібні альянси підхопили це. А потім понеслося: люди самі почали всіх підозрювати, масові доноси один на одного потекли рікою. Більше недовіри, більше сумнівів у ближньому, більше поділу на «правих» і «незгодних», «правильно мислячих» і «ні», «згодних» з новими реаліями та «незгодних». Хоч жодних видимих передумов для небезпеки з боку Цитаделі не було, думки людей легко змінюються під дією багаторівневої пропаганди. Так коротко виглядали справи на синій гілці.
Схожими методами діяли і з сусідами. Серед населення Лимбу поширювали думки про загрозу війни та необхідність об’єднання з «правильними» станціями в єдиний могутній союз. Над цим спочатку працювали агенти синіх, прикидаючись торговцями. В уми людей повільно, поетапно сіяли бажання винищувати собі подібних. Спершу це не давало особливих результатів, але згодом з’явилися сходи. Хтось був вражений псевдогаслами, когось змушували під тиском приймати цей курс, хтось піддався навіюванню оточення й загальному настрою мас, хтось просто прагнув об’єднання людей перед обличчям спільного ворога.
Хоча якби сісти й подумати, ні про яких ворогів і мови не могло бути. Ще відносно недавно населення всіх цих станцій із захопленням і гордістю, звісно ж, не без заздрості в серцях, обговорювало справжню велич союзу станцій зеленої гілки — як усім пощастило, що зелені завдяки своїм знанням і наполегливості можуть повернути життя в стіни метро, а може й за його межі. Які вони молодці у своїх починаннях і які вони поблажливі й добрі до інших. Як кожен, або майже кожен, хотів би мати заповітний паспорт Цитаделі й бути її громадянином.
Але систематичне очорнення і брехливі інсинуації про зелених перекрутили думку про них у головах населення двох альянсів. Приховане бажання простих людей увірватися на станції зелених і користуватися всіма їхніми благами існувало давно, але тепер це роздмухали ще дужче.
Жадібність і корумпованість начальників станцій Лимбу також грали на руку синім. Через свою роз’єднаність вони не становили серйозної загрози синім, як виявилося, та й загалом кому-небудь. Адже Лимб створювали не вони, а їхні попередники — розумніші, хитріші, освіченіші, одним словом, люди старого світу. Тепер же це просто балакучі голови, обтяжені владою і не більше. Колись Лимб задумувався як серце метро, як велике співтовариство станцій, готове взяти на себе роль арбітра всього підземного світу.