Ні про що

…

— …страшні часи настають. — це було перше, що почув Леонтич, коли прийшов до тями. Він припідняв одне око. Тьмяне, жовте світло у палаті, суміш запахів медикаментів, людських тіл і хлорки вдарили по його ослабленій свідомості. Він підняв голову і озирнувся. Палата була невелика, на четверо людей. Усі ліжка були зайняті. На одному сидів хлопчик років десяти і пильно дивився на Леонтича, двоє інших теж звернули на нього увагу.
— Прийшов до тями, — сказав один, усміхнувшись. — Всі вже думали, що ти в кому впав. Михалыч, наш лікар, і не сподівався… Е… Мене Іллею звати. Це Сергій, а хлопець — Ваня. — він вказав на присутніх.
— Я Леонід. Але всі кличуть мене Леонтичем. Скільки я тут перебуваю?
— Ми з Сергієм тут три дні, ти вже був до нашого приходу. Ванька два дні як тут. Точно не можу сказати, десь тиждень, думаю. Ти ж з тих, кого з тунелів привезли? Так?
— Я не пам’ятаю, як опинився тут. Останнє, що пам’ятаю — як дивлюся на пістолет у своїй руці… далі нічого. Перед цим їхали кудись… ніби в Цитадель… на роботу, ніби…
— Так, це точно він. Ну один із тих двох поранених, яких привезли солдати Цитаделі, — сказав Сергій. — Ви були без свідомості, коли вас привезли в Лимб. Тут вас одразу в медчастину, а другого, вашого приятеля, помістили в карантин до особливого розпорядження.
— Я був не один? — розгублено сказав Леонід. — Нічого не пам’ятаю. Який приятель?.. Чорт зна що з пам’яттю.
— У двох словах це було так: ви їхали в наш бік, по дорозі зустріли якусь тварюку в тунелях, двох вона з’їла, ви двоє вижили і вас сюди привезли хлопці з Цитаделі, — сказав Сергій. — Мені брат розповів, він тоді був у караулі. Каже, що ви привезли голову тої тварі з собою. Жахлива, страшна голова. Я її правда не бачив.
— Так, так, голова, голова... Починаю щось пригадувати. Ми спочатку думали, що це жінка, — Леонтич і без того блідий, здається, став ще блідішим при згадці про те, що сталося. — Вона, чи воно, маніпулювало нашими свідомостями. Я згадав. Ми не могли контролювати свої тіла і думки. Так, так…
— Це щось новеньке, — сказав Ілля. — Я багато якої дряни бачив у рейдах на поверхні, але про таке чую вперше. Розкажи подробиці, якщо можеш.

Великі краплі поту виступили на лобі Леонтича, рани почали трохи кровоточити під бинтами, серце почало частіше битися — він згадав ті хвилини, проведені в тунелі під гнітом чужого, чужорідного свідомого. Він знову приліг на ліжко і продовжив:
— Того ранку нас було четверо. Ми виїжджали в Цитадель на роботу. Ми благополучно проїхали вокзал і в’їхали на Центральний ринок. А там — це. Не то жінка, не то восьминіг, не то рак. Я так і не зрозумів. Двоїх молодих хлопців воно з’їло на моїх очах, а я не міг навіть двинутися з місця. Потім вони добровільно пішли на кривавий бенкет до неї, і Андрій, це той, кого зі мною привезли. Потім настала і моя черга… Якісь вогні… Ще одна дрезина… Черга з автоматів, бійці Цитаделі… Я занімів, але залишався при свідомості до під’їзду до вашої станції… Далі провал. Темрява. — помовчавши, додав: — Шкода хлопців, ще зовсім молоді були. Отже, нас двох привезли, отже Андрюха вижив. Але чому він у карантині?

Ваня сидів на ліжку, затуливши вуха долонями і зажмуривши очі від страху. Сергій і Ілля сиділи мовчки, дивлячись на оповідача.

— Та пес його знає, — почав Ілля. — Керівництво щось приховує від нас, як на мене. Щоб не було паніки, можливо. Викликали якогось розумника із синьої гілки — для аналізу, чи то крові, чи то плазми, чи ще чорта знає чого. Він, здається, прибув інкогніто. Але нове обличчя на станції всі впізнати можуть. Та й сховати шило в мішку не виходить. Усі знають про ваші пригоди. Якщо не знають подробиць — то вигадають. — Він ледь посміхнувся. — От і теревенять про неї, про тебе й твого товариша. Новини, як-не-як. Не щодня нових мутантів у тунелях зустрічають, ще й із психічним впливом на організм, як ти кажеш.
— Так, ти, можливо, маєш рацію. Новий мутант. Мімікруючий і такий, що впливає на волю й свідомість до того ж, — підсумував Леонтич.
— А що таке мі-мі-крі-ру-ю-чий? — по складах спитав Ваня.
— Це означає, що це створіння хоче бути зовні схожим на людину або на щось інше, не будучи ним насправді. Тобто наслідує когось або щось, намагаючись виглядати так само. Хоча, може, я й помиляюся. Може, це якийсь новий вид людиноподібних істот, я не знаю. Це лише мої здогади, — сказав Леонід.
— Блін, якщо так далі піде, то за кілька років ми не зможемо відрізнити людей від нелюдів, — сказав Сергій.
— Та ні, не думаю, що таке можливо, — задумливо мовив Ілля. — Це одиничний випадок, може, локальний мутант, що сформувався тут, неподалік від нас.
— Мужик, це вже відбувається. Ти чуєш, що він каже? — він показав у бік Леоніда. — Вони прийняли її за жінку. Зовнішня схожість уже є. А що, як це шпигун, засланий перевірити нас, людей, на міцність? А за ним прийдуть сотні таких…
— Значить, спочатку стріляєш, а потім з’ясовуєш, хто це — людина чи ні, — сказав Ілля. — Не нагнітай, і так моторошно.
— Та кажу ж вам, я поворухнутися не міг! Я в руках тримав заряджений пістолет, а вистрілити по тварюці не міг. Розумієте? Воно контролює тебе — тіло, розум, волю, страх, біль. Не знаю, як їм вдалося її прикінчити. Напевно, через ефект несподіванки — застали зненацька.

Деякий час усі четверо лежали мовчки на своїх ліжках, переварюючи почуте. Першим порушив тишу Сергій:
— Кажуть, що з’явилися в тунелях ще й фантоми. Їх, здається, бачили того ж дня, коли вас привезли. Давно про них нічого не було чути. А тепер — нате.
— Що за фантоми? — спитав Леонтич, підвівшись на ліктях.
— Усі, хто стояв у караулах, знають, що таке фантом. Їх часто бачили вартові на постах. Це такі згустки темної матерії, чи навіть тіней. Вони нагадують за формою людину, переміщуються тунелями. Куди йдуть, навіщо йдуть, що це таке — невідомо. Знаю лише, що вони з’являлися незадовго до якихось трагічних подій у метро. Востаннє їх бачили перед падінням станції «Південний вокзал». Це була ваша станція, маю на увазі конфедерацію. От незадовго до цього кілька десятків фантомів потрапляли в поле зору ваших вартових, — закінчив Ілля.
— Звідки такі відомості? — здивовано спитав Леонтич.
— Наші розвідники не дрімають, — усміхнувся Ілля. — Ми встигли вивезти й зберегти частину архіву зі станції «Південний вокзал», маленьку його частину. І в ньому є інформація про фантомів. Мізерна, але все ж. Так само старі дані свідчать про їхню присутність ще до Великої війни — їх фіксували працівники метрополітену, незадовго до кризи.
— Дуже цікаво, — прошепотів Леонтич, — Вісники смерті бродять метро, і немає їм пристановища кращого... Не чув про цей феномен.