Без назви

...

 Харків — колись чудове місто, стояв мовчки, ніби завмер у ту мить, коли годинники зупинили свій хід, і час, здавалося, вирвався з власного звичного ритму. Вулиці, вкриті пилом і зруйновані запустінням, тяглися вздовж сірих, безживних будівель, і в їхніх тінях було легко забути, що колись це місто було сповнене сміху, гамору, квапливих людей і яскравих реклам, які, здавалося, світили просто в повітрі.

Тут, серед порожніх площ і розбитих вітрин, не було жодного звуку. Ні кроків, ні криків, ні розмов. Усе стихло, ніби щось невидиме вклало в землю величезну тишу, не дозволяючи навіть вітрові пройти цими пустими просторами. Але ця тиша не була мертвою — у ній було щось привабливе, щось сповнене спогадів.

Будинки, що залишилися від колишнього життя, стояли, мов старі книги, з яких вирвали сторінки. Вони стояли у зламаній величі, їхні вікна дивилися в порожнечу, як очі, що давно забули, на що дивилися колись живі люди. Стіни будинків досі берегли теплі відтінки того, що колись було кольором життя. Непереможені часом, ці фасади, покриті тріщинами та мохом, були як частини старої історії, яка не хотіла зникати, попри свою втрату.

На кожному кроці відчувалася невпевненість, ніби саме місто не знало, як опинилося тут, серед цього чарівного спустошення. Мостові, що колись зустрічали тисячі ніг, тепер були вкриті не лише пилом, а й зеленню, яка проростала без кінця. Старі ліхтарі, що колись слугували надійним світлом уночі, тепер стояли, не знаючи, навіщо вони існують, і відкидали тьмяні, напівпрозорі тіні.

Та попри все це, місто все ще берегло пам’ять про те, що колись було. По той бік цих покинутих вулиць відчувалося щось майже відчутне. Це були не просто будівлі, не просто залізо й камінь. Це було живе місто — у пам’яті, у забутих митях, прихованих у його закутках.

Один із будинків на розі зберіг частину шпалер, де невидима рука колись креслила лінії, що, ніби несвідомо, творили картини. Лінії, які не знали законів геометрії, ставали кривими, як і самі людські долі, що колись тут жили. У цьому було щось зворушливе, щось невидимо дороге.

В одному зі старих, напівзруйнованих магазинів на полицях лежали книги. Їхні сторінки пожовтіли, і якщо прислухатися, можна було б почути, як вони шарудять під подихом часу. Кожна сторінка була ніби маленьким життям, миттю минулого, вирваною, але не забутою. Невідомо, скільки разів тут зупиняли свій погляд перехожі, скільки разів читали ці слова й думали, що майбутнє буде таким самим яскравим, як ці рядки.

І все ж не було відчуття похмурості. Це була тиша, у якій дихали мрії. Вітер, дивно прошурхотівши серед порожніх вікон і дверей, приносив запах не тліну, а просто… безчасся. Він нагадував про те, що колись тут хтось читав вірші на світанку, хтось проводжав коханих на роботу, хтось сміявся й будував плани. І хоча всі ці люди давно пішли, пам’ять про це місце жила в кожному листку, у кожній тріщині стін.

Місто могло би стати місцем для роздумів, для медитації — про те, як усе закінчується, але як нічого не зникає повністю. Тут було все, що потрібно, аби відчути себе живим — не в теперішньому, а в спогадах. Усі ці порожні будівлі, розбиті мостові й запліснявілі книги стали символами часу, який не існує. Це було не просто покинуте місто. Це було місце, що стало вічним, замкненим у собі, наповненим м’яким світлом призахідного сонця, яке назавжди залишилося в тіні власних історій.

Забуті зорі тепер сяяли не так яскраво, як колись, але вони продовжували світити. Над містом, яке колись було сповнене гомінких голосів і сміху, лежало передсвітанкове небо — дивне й сумне, ніби кожна хмаринка й кожен промінь світла намагалися донести теплі спогади, щоб вони не щезли. Мрії про майбутнє розчинялися в цій тиші, у цій порожнечі, і місто стало тим місцем, де не було потреби у словах.

Міста не вмирають — вони стають частиною чогось більшого. І навіть якщо в ньому вже не було людей, воно продовжувало існувати, як літера в книзі, як нота в мелодії — тихо, стримано, але назавжди.

А справжнє серце Харкова вже давно не билося на його вулицях. Воно спустилося під землю, туди, де тривало життя…

Ворота «Холодногірської» станції повільно, зі скрипом почали відчинятися. Електроприводи були вимкнені, для економії електроенергії, якої і так не завжди було достатньо. У ручному режимі крутили дверне колесо двоє вартових, що стояли на східному посту. З воріт потягнуло холодом і вогкістю. Хлопці, що сиділи на електродрезині, здригнулися. Леонтич натягнув шапку на брови, дістав старий, довоєнний, затертий портсигар, відкрив його і взяв саморобну сигарету в зуби. Він був старшим на дрезині. Цього холодного зимового ранку вони виїжджали на щоденні роботи на станціях Цитаделі. Цитадель — це так звані об’єднані станції зеленої гілки Харківського, колись, метрополітену. Цитадель — заповітна мрія багатьох жителів метро. На цих станціях люди жили добре, якщо таке життя взагалі можна назвати добрим. Їжі вдосталь, води вдосталь, електрики вдосталь. Але стати громадянином Цитаделі міг не кожен. Багато колишніх учених, та й просто різного роду інтелектуали знайшли собі притулок там. Цитадель збирала всі можливі знання старого світу по шматочках — це була їхня основна, початкова мета. Спочатку це були просто книги, у великій кількості, пізніше технічна документація, потім почався прихід учених мужів з усього метро на зелену гілку. Велика кількість жителів метро, які хоч трохи були освіченими, звісно, я маю на увазі людей науки, кидали все і йшли працювати на зелену гілку. Так було майже з самого початку життя в метро. Інші ж станції та нові союзи орієнтувалися більше на щоденне виживання. Багато проєктів, завдяки знанням, згуртованості та почуттю обов’язку перед залишками людства, зелені змогли впровадити в повсякденне життя, такі як станція-теплиця, вода з повітря — колони-збирачі вологи з подальшою фільтрацією, електрика з вітряків і не тільки, але якісь проєкти відкладали до кращих часів. Хоча на кращі часи, живучи під землею, без сонячного світла, без гарного харчування, якісних умов життя, розраховувати не доводиться. Але тим не менш, ця маленька іскорка життя, яка все ще жевріла в тунелях, перегонах і станціях колись Харківського метрополітену, хотіла жити. Багато людей навіть будували плани на подальше життя, так само проживали свої життя, так само створювали проблеми і героїчно їх вирішували, так само сварилися між собою, так само зраджували і так само рятували одне одного. Напевно, десь глибоко в думках, вони уявляли, що всі ці жахи незабаром закінчаться, що потрібно ще трохи почекати і почнеться золота доба Людей. Не тих людей, які знищили старий світ, не тих людей, які винищували всіх навколо себе, а Людей, які постануть з попелу старого світу і почнуть створення Нового — найпрекраснішого з коли-небудь існуючих світів. Хоча як вони це зможуть зробити, якщо з закінчення Великої війни нічого не змінилося в них самих? Це ж ті самі люди, які самі ж і загнали себе під землю, спотворивши поверхню своїми бомбами, ракетами та іншими не менш жахливими речами. Людей, які залили планету власною кров’ю. І все заради чого? Які найважливіші цілі були досягнуті? Які проблеми вирішилися? Хто переможець? На ці питання ніхто не знав відповідей. Мертва, лежача в руїнах планета — ось результати життєдіяльності людини розумної, якщо можна її так назвати.