Казка про подушкових майстрів, Бабу Ягу та дівчинку, яка не вміла просто засинати.

У кожного є своя подушка, але не кожен знає, що вона — портал. Особливо якщо вона пухнаста, трохи пахне дитинством і здатна відчинятись без блискавки чи гудзиків. У таких подушках живуть маленькі люди, а в деяких — ще й Баба Яга. Ну, якщо вам пощастило. А цій дівчинці — таки пощастило.

Базується на реальних подіях. Я ж це все бачила власними очима. 

⸻

Розділ перший: Подушка з несподіванками.

Одного разу, коли дівчинка (яка мала ім’я, але у цій історії вона важливіша за своє ім’я, і ми це ім’я поки що опустимо) вкладалась спати, подушка вирішила, що настав час великого Виходу.

З наволочки вислизнули маленькі люди. Вони були розміром із палець, мали інструменти, шоломи, плащі, бороди, вуса і… маленьку Бабу Ягу. Вона була схожа на звичайну, але в мініатюрі: з мітлою, картатим капелюшком і очима, що бачили більше, ніж належить бачити зростом у 9 сантиметрів.

— Увага, загін! Підйом на килим! Операція “Райдуга на ніч” починається! — вигукнула вона.

Гноми співали, стрибали по стіні і зникали на великому килимі, який удень здавався просто “мамин вибір”, а вночі перетворювався на… ну, казкову країну. Яка, звісно, не була позначена на Google Maps, бо там не працюють чарівні координати.

⸻

Розділ другий: Перше завдання і Пухлик.

Однієї ночі Баба Яга не просто вийшла з подушки — вона вилетіла, як генеральний інспектор снів. За нею пливла хмара. Жива. Трохи нервова.

— Ця хмара забула, як її звати, — сказала Баба Яга. — А без імені вона не зможе піднятись вище рівня “туман у підвалі”.

Хмара дійсно виглядала як хтось, хто загубив паспорт і не пам’ятає, чому опинився в твоїй кімнаті. Дівчинка пригадала, що колись у дитинстві називала хмарку “Пухлик”. Це ім’я мало звук ковдри й запах малини.

— Ти — Пухлик! — вигукнула вона.

Хмара спочатку засоромилась, а потім загорілась зсередини, мов нічний абажур. Вона піднялась і понесла дівчинку у небо, в обійми мрій, ховаючи її від дощів і поганих новин.

⸻

Розділ третій: Бібліотека, яка читає тебе.

Наступної ночі все було підозріло тихо. Аж раптом срібний ключ (той самий, який дівчинка отримала в іншому сні, але хіба в цьому є щось незвичне?) засвітився. Баба Яга повернулась. Цього разу в окулярах і з книжковою полицею на повідку.

— Ми йдемо в Бібліотеку Нічних Історій, — заявила вона. — Там зберігаються всі сни. Навіть ті, які діти забули, бо мама розбудила в садок.

У бібліотеці книги самі шукали читача. Полиці змінювали форму, підлаштовуючись під ріст відвідувача, а крісла не просто сиділи — вони обіймали. Дівчинка знайшла свою книгу. Вона була теплою на дотик, як чашка какао.

На сторінках були її сни: птахи, що читали вірші, їжак-детектив, жаба-режисер мюзиклу. А на останній сторінці — нічого. Порожнеча.

— Це місце для історії, яку ти ще не написала, — сказала Баба Яга. — Але тільки ти можеш її почати.

Дівчинка подумала й сказала:

— Я хочу розповісти про дівчинку, яка подружилась із часом.

І сторінка ожила. З неї вийшов маленький Хлопчик-Час у мантії з годинникових стрілок. Він підморгнув, узяв її за руку — і вони побігли вперед, по хвилинах і століттях, по сутінках і ранках.

⸻

Епілог (який не хоче бути останнім).

Зранку дівчинка знайшла біля подушки закладку. Вона була у формі стрілки годинника, але вела не в минуле й не в майбутнє — а вглиб мрії.

Відтоді вона знала: її сни — не просто випадкові картинки. Вони — історії, які варто записувати. Бо десь там, серед книжкових шаф і гномів з сокирами, на неї чекають ще сотні сторінок.

І якщо одного разу подушка затріпоче, а килим на стіні блисне вогником — значить, пригода знову починається.

⸻

Мораль:

Якщо в тебе є подушка, фантазія, трохи хоробрості й власна Баба Яга — ти вже маєш доступ до всієї магії світу. Просто не забувай відчинити наволочку. І пиши свою книгу.