Мертве село Любомирівка

В одному з районів далеких Карпат на кордоні України з Румунією, є одне село, називається воно на кшталт Любомирівка або якось так.

Воно покинуте і давно покинуте, вже більше 50 років, якщо мені не зраджує пам'ять. Але, як кажуть старожили тих місць із сусідніх сіл та хуторів, ніхто звідти не йшов і не їхав, а всі мешканці – зникли без сліду в одну мить.Подейкують, що тієї фатальної ночі з боку села доносилися нелюдські крики та моторошний вереск. Кричали всі: від немовлят у колисках до сивих дідів, немов саме пекло прийшло по їхні душі. Цей хор жаху розірвав тишу гір, а потім так само раптово обірвався, залишивши по собі лише мертву тишу. Коли наважилися туди зайти — нікого не знайшли.

Досі невідомо, що стало причиною — чи хвороба якась могутня всіх покосила, чи які невідомі сили їх забрали. Все-таки Карпати — це давно визнане джерело містичної сили. До цього дня через залишки села проходить одна-єдина дорога, що веде до більш жвавих місць. І якщо ти будеш у цих місцях, пам'ятай одне важливе правило — ніхто не повинен їхати вночі цим селом, хоч в обхід за 20 кілометрів, хоч впритул до крайніх хат, але ніколи не їдь центральною дорогою,вона заведене тебе до нечисті.

Ця історія трапилася на стику шістдесятих-сімдесятих років минулого століття. Якось уночі двоє мандрівників верхи прямували цією дорогою. Зрозуміло, про тутешнє правило вони й не чули, бо ж не прийнято у гостей з далекого Києва щось запитувати у селюків. Один з них був молодий, завзятий, і кінь його був під стать йому: сильний, швидкий і норовистий, звали коня Зорін.

Він скакав попереду, весело співаючи пісню. За ним повільно йшов старий. Його вірний кінь, з яким він прожив майже все своє життя, стомлено ступав копитами по багнюці. Залишалося їм пройти всього 10 кілометрів. Вечеріло, а до місця призначення вони збиралися підійти вранці. Незабаром молодий звернувся до свого супутника.

— Гей, дядьку Сашко! Я помчу вперед і розвідаю дорогу. Якщо що, зустрінемося вже на місці.

— Ну, їдь, Миколо. Самотужки дістануся як-небудь, а то спина болить за тобою встигати, все-таки 7-ий десяток вже закінчується.

Юнак охоче кивнув, усміхнувся і одразу ж поскакав уперед. Старий йшов собі якийсь час, поки молодий не примчав назад. Вигляд у нього був задоволений і втішений. Мабуть, добрі звістки приніс.

— Гей, дядьку Сашко! — гукнув молодий, притримуючи свого скакуна, що нетерпляче перебирав ногами. — Там попереду село видніється. Живе там одна добра жінка. Я з нею перекинувся слівцем — сказала, прихистить нас на ніч, почастує вечерею, і ми нарешті спробуємо справжній наваристий закарпатський борщ, а не ці сухпайки гризти.

— Добре як! — пожвавішав старий, відчуваючи, як від однієї згадки про гарячу їжу шлунок звело судомою. — То це ми нарешті по-людськи переночуємо: під дахом, у теплі, а не просто неба.

— Ну, то я поскакав! — Микола аж засвітився від передчуття. Він швидко пояснив, де знайти той будинок — третій від краю, з димарем, з якого валує дим, — і вдарив п’ятами по боках коня, поспішаючи опинитися біля теплого вогнища.

Ніч була в самому розпалі, коли старий увійшов до села. Місяць на мить визирнув з-за хмар і висвітлив похилену від часу табличку з назвою «Любомирівка». Погане це місце було. Старий відчув це шкірою, щойно копита його коня торкнулися розбитої бруківки.Хати стояли чорні, похилені, наче старці, що вросли в землю. Порожні вікна дивилися недобре, мов очниці мертвих черепів, а за кількасот метрів, на пагорбі, височіли старі могильні хрести, що наче наглядали за селом. На в'їзді дерева були повалені коренем догори, ніби якась велетенська сила вирвала їх жартома.До того ж, лише одна дорога вела сюди і тут обривалася — вірний знак тупика, пастки.

Вдалині, серед цієї мертвої пустки та темряви, горіло єдине світло і здіймався чорний дим із печі.

«Що ж загубила тут та жінка? Сама, серед мертвих хат?» — сумніваючись, думав старий, погладжуючи гриву коня, який ставав дедалі неспокійнішим.

Він заїхав у дворик, спішився. Ноги гули від утоми. Старий взяв вуздечку і вже почав прив'язувати коня до гнилого стовпця паркану.

Тут кінь різко смикнув головою, вириваючи повід, і заіржав — тихо, хрипко, майже по-людськи. Він глянув на господаря глибоким, вологим поглядом, у якому читався прадавній жах, і, наблизивши морду до самого вуха старого, промовив низьким, вібруючим голосом:— Не в'яжи мене, господарю. У погане місце ми потрапили, ой у погане... Але що вже вдієш, дороги назад ніч не дасть. Тільки благаю: нічого не говори й виду не подавай, що чуєш менше.

Старий завмер, рука його заціпеніла в повітрі, але кінь штовхнув його носом у плече, приводячи до тями, і продовжив:

— Відчуваю я, смертю тут пахне. У цьому будинку погана сила причаїлася, давня, голодна. Хазяїн у домі — не людина, а виродок пекельний, демон, якщо вашою мовою говорити.Слухай мене уважно, якщо хочеш ще хоч раз схід сонця побачити. Ти мене не прив'язуй. Вуздечку лиши вільною. І того молодого коня — Зоріна — теж нишком відв'яжи, як проходитимеш повз. Він тобі ще згодиться, бо я старий, можу не витягнути нас обох.

Кінь важко видихнув пару, косячись на освітлене вікно хати, де миготіли тіні.

— Як тільки ти в будинок увійдеш — господиня візьметься тебе пригощати. На стіл метатиме вареники, борщі червоні, голубці, сири... Все, чим у цих краях славляться.Тільки знайте, діду: то не їжа. То омана, гниль та черви, чарами вкриті. З'їси хоч шматок — навіки тут залишишся. Чемно відмовся, скажи, що живіт болить чи піст тримаєш. Їж тільки те, що в тебе з собою в торбі є — я бачив там хліб і шматок сала.

— А як спати будемо? — ледь чутно, здригаючись від холоду та страху, прошепотів старий.

— А спати тобі сьогодні не можна, — відрізав кінь. — Коли вона на ніч вас буде влаштовувати, ти її не слухай. Не йди на піч чи на ліжко. Лягай просто перед дверима, на порозі.Очі не заплющуй і прислухайся до кожного шереху. Може, й доживете до ранку. А коли що не так піде, коли почуєш скрегіт чи холод могильний — одразу біжи надвір, стрибай на молодого коня і жени що є сили. Він швидший за мене, він винесе. А я... я вже як зможу, слідом поскачу.