Лист вчителю

Я бачив світи, де правлять маги, та світи, де магія — лише казка. Я бачив, як навіть боги падали навколішки перед байдужістю, і як смертні підносилися вище за богів, знаходячи силу волі. І в усіх світах було одне питання, один закон, одна таємниця, яку я й досі не можу розгадати.

— Вчителю, що мені робити?

— Роби що хочеш.

— Але я не знаю чого хочу.

— Тоді не роби нічого, доки не впізнаєш.

— А якщо я ніколи не впізнаю?

— Значить, не роби нічого вічно.

— А як мені цього мало?

— Тоді вибери будь-яке бажання та йди за ним.

Я дивився на нього. Я знав, що він міг би сказати мені правду, міг би показати шлях, міг би дати мені силу чи забрати її. Але він мовчав, як мовчать зірки над смертними, спостерігаючи, як ті шукають відповіді.

— Ти дав мені книгу, але я не можу в ній нічого написати.

— Бо ти боїшся.

— Чого?

— Себе.

— Але я вже писав у книжках.

— У чужих. У своїй ти навіть не знаєш, з чого почати.

Я стиснув перо, але сторінки залишаються порожніми. Вдихнув, спробував уявити, що хочу написати, але думки плутаються, як сіті у бездонному морі.

— Вчителю, а що ти написав би?

— Я вже написав.

— Де?

— У всьому, що ти бачиш.

Я глянув навколо. Світ рухався, як годинник, як величезний механізм, і в кожній шестерні, в кожній миті була його рука.

— Значить, і мені треба писати не до книги, а до самого світу?

— Ти сам вирішуєш.

Я закрив книгу і прибрав перо. Зирнув у небо. Зірки світили, як свічки, але я знав, що вони лише відображення. Справжнє світло завжди всередині.