Пустеля Бажань

Я йшов землею, яка вміла мріяти.

Пісок під ногами був м'яким, але кожен крок робив його твердішим, ніби пустеля підлаштовувалась під того, хто до неї увійшов. Тут не було сонця, не було тіней, не було горизонту. Тільки нескінченні дюни, кожна з яких приховувала щось, про що мріяв колись той, хто проходив тут до мене.

Учитель сказав:
"Все, що ти хочеш, з'явиться перед тобою. Але якщо ти торкнешся - зникне."

Я зробив перший крок.

Вітер приніс знайомий запах.

Переді мною виникло місто, яке я колись хотів збудувати. У ньому були високі вежі, вікна, що світилися, площі, повні людей. Це було місце, де ніхто не знав страху, де керувала мудрість, а не сила.

Я простяг руку.

І місто розсипалося у пісок.

Я заплющив очі.

Ця пустеля не давала. Вона показувала.

Я йшов далі.

Ліворуч від мене виросли книги. Нескінченні ряди, сповнені таємниць, які я завжди хотів дізнатися.

Але я знав: якщо торкнуся — зникнуть.

Праворуч постала постать.

Вона дивилася на мене так, як ніхто не дивився раніше.

Я відчував тепло, яке не відчував у жодному світі.

Я зробив крок, але тінь розтанула, ніби ніколи не існувала.

Я зупинився.

Я зрозумів.

Бажання сильні, поки ти до них прагнеш.

Але якщо ти їх одержуєш, вони зникають.

Або стають чимось іншим.

Я сів на пісок.

А якщо я просто дивитимуся?

Навколо з'явилося все.

Я побачив світи, які я міг створити.

Людей, яких міг би кохати.

Історії, що міг би прожити.

Я посміхнувся.

Я не намагався взяти їх.

І тоді пустеля засміялася.

Вітер підвівся, пісок зашепотів, і я почув:

"Ти зрозумів."

Я встав.

Я більше не хотів брати.

Я хотів іти.

І пустеля розступилася, відкриваючи шлях, якого раніше не було.