Місто Безсоння

Я зайшов до міста, де ніхто не спав.

Вогні ніколи не гасли. Вулиці були сповнені людей, але ніхто не виглядав стомленим. У вікнах горіли лампи, і я бачив тіні, що схилилися над книгами, роботою, картами, планами, схемами, мріями.

Учитель сказав:
"Йди туди, де час не зупиниться. Подивися, що відбувається, коли немає ночі."

Я йшов вулицями і чув, як машини гудуть, як чорнильне пір'я дряпають папір, як хтось розмовляє сам із собою.

— Чому тут не сплять? — спитав я жінка, що сиділа на сходах.

Вона подивилася на мене порожніми очима, ніби не розуміла питання.

— Як можна спати, як можна робити?

— Але ж ти втомишся.

Вона посміхнулася.

— Втома - це брехня.

Я пішов далі.

Тут не було ліжок. У будинках були робочі столи, книжки, інструменти, екрани, механізми. Люди писали, творили, обговорювали, але ніде не було тиші сну.

Це місто боялося зупинки.

Я побачив людину, що дивиться в дзеркало.

— Ти чого дивишся?

— Перевіряю, чи я не пропав.

— А ти можеш зникнути?

— Якщо заплющу очі.

Я зрозумів.

Це місто трималося на одному страху — страху забути, страху зупинитися, страху зникнути.

Я знайшов найвищу вежу.

Зійшов на неї і побачив усе місто, розсипане візерунком світла.

Місто, де ніхто не дозволяв собі видихнути.

Я заплющив очі.

Тиша.

Вогні внизу горіли. Життя не зупиняється.

Я постояв так хвилину, може, дві.

Коли розплющив очі, місто здалося мені не живим, а закатованим.

Внизу хтось сидів на самоті, тримаючи голову в руках.

Я спустився.

— Ти хочеш спати?

Він поволі підняв погляд.

— Так.

— То чому не спиш?

— Якщо я заплющу очі, я втрачу час.

— А якщо ти їх не закриєш — ти втратиш себе.

Він глянув на мене, ніби не чув цих слів раніше.

— Спи, - сказав я.

— Я не можу.

Я сів поруч.

Я заплющив очі першим.

І за хвилину я почув, як його дихання стало рівнішим.

Я розплющив очі.

Він спав.

Місто Безсоння було зламано.

Він не знав, що робити з тими, хто заснув.

Я встав.

Я пішов.

А за моєю спиною вперше в історії міста одна людина побачила сни.