Світ Богів

Не Афродіта зачарувала мене і не Купідон пронизав стрілою, а любити — моя воля, а не богів вона зовсім. І як накачую я любов'ю, так і ненавистю, і сповнені вічно чаші ці.

І воля дана мені — хоч любити всіх, хоч бути нейтральним, хоч ненавидіти когось забажаю.

На все моя воля.

Не потрібна вона мені.

На все твоя воля.

Навчи мене любити всіх, особливо ворогів. Я розумію, що, піддавшись волі злий, я ненавиджу всією душею. А доброю волею всіх люблю, всіх напою, всіх нагодую.

А слабка коли моя душа, не відчуваю, ледве дихаючи, крижане серце на виду, а за стіною я стою.

— Зламай її, — каже голос.

— Чию? — питаю я.

— Твою.

Я відчуваю стіну перед собою, але мої руки її не торкаються. Вона холодна, але не кригою зроблена. Міцна, але не з каменю.

Я чую богів, але вони не керують мною.

— Що тобі потрібне? — питаю я їх.

Вони мовчать.

Я сміюся.

— Ви боїтеся мене?

— Ми чекаємо.

— Чого?

— Того, що скажеш.

Я піднімаю очі до неба, де палають зірки, наче сліди тих, хто був до мене.

— Любити чи ненавидіти — все одно, якщо моя воля не моя, а вами зіткана.

Тиша.

Я відчуваю, як руйнується стіна.

Осколки не падають, вони розчиняються у повітрі, бо ніколи не були справжніми.

Я крокую вперед.

Я бачу богів.

Я дивлюсь у їхні очі.

Вони дивляться у мої.

— Ти один із нас, — каже один із них.

— Ні, — говорю я.

— Тоді хто ти?

Я усміхаюся.

— Той, хто робить вибір.

Боги схиляють голови.

Я йду.

І за моєю спиною руйнується їхній світ.