Фрагмент із книги

Лаерин відкрив старий том, палітурка якого була стерта до невпізнання. Пил тонким серпанком піднявся в повітря, коли він перевернув першу сторінку. Слова були написані неакуратно, але впевнено, ніби їх вписувала людина, яка знала більше, ніж хотіла сказати.

Він читав, не поспішаючи.

Сторінки шаруділи, і раптом…

"Лаерін Тенеліса."

Він завмер.

Ім'я дивилося на нього зі сторінки, як відбиток у застиглій воді.

Він продовжив читати.

"Високий, з тінню, яка відстає від нього на півкроку, ніби не встигає за господарем. Очі глибокі, що змінюють колір, як би в них відбивалися не тільки минуле і сьогодення, а й те, що ще не трапилося. Рухається тихо, але крок його ніколи не буває випадковим. Чекає. Спостерігає."

Лаерин провів пальцем по рядках.

Книга описувала його зараз.

Чи не в минулому, не в майбутньому. Чи не легенду, не спогад.

Він підняв погляд, відчувши дивне відчуття, ніби хтось прямо зараз пише цей текст, вписуючи в нього все, що він робить.

"Він здивований."

Слова з'явилися перед ним, ніби їх щойно вписали до книги.

Він закрив її, але літери продовжували звучати в його голові.

Хто це написав?

І що важливіше – хто зараз пише далі?

Лаерин перевернув сторінку.

Там мав бути портрет.

Але замість нього — кругла дзеркальна поверхня.

Він нахилився ближче.

Дзеркало відобразило його обличчя, але на мить йому здалося, що відбиток дивиться інакше, ніж він сам. Ніби не повторює, а спостерігає.

Він відсмикнув руку.

Книжка показувала не портрет, а того, хто її читає.

Будь-хто міг би відкрити цю сторінку і побачити себе.

Чи це означає, що кожен, хто читав, міг бути Лаеріном?

Чи що Лаерин — це лише роль, яку хтось має зіграти?

Він повільно провів пальцем краєм дзеркала.

Воно було гладким, як вода, якби вода застигла в момент, коли ось-ось здригнеться від першого дотику.

"Ти читаєш про себе."

Слова проступили прямо на дзеркальній гладіні.

Лаерин стиснув книгу.

Хто її написав?

Він знову глянув у відбиток.

І зрозумів, що відповідь була перед ним весь цей час.