Розділ 3

Тіні Вірідіанського лісу

Шлях до Паллет-Тауна пролягав через густий та високий Вірідіанський ліс. Крона віковічних дерев майже повністю закривала сонце, пропускаючи лише тонкі золотаві промені. Повітря тут було вологе й пахло мохом та дикими ягодами.

— Ну що, київська збірні з виживання, крокуємо бадьоріше, — пожартувала Оля, розгортаючи гілку. — Головне — не зустріти тих місцевих гопників, про яких казала Дженні. Як їх там... Команда «Ракета»?

— Нам би хоч якогось захисника знайти, — зітхнула Катя, розглядаючи свій новий Покедекс. — У нас із зброї тільки два порожніх термокухлі та знання київського метро.

Раптом із гущавини кущів почулося тріщання. Дівчата завмирали. З листя вистрибнув маленький зелений гусеницеподібний покемон із великими рожевими ріжками на голові. Він допитливо подивився на киянок великими чорними очима.

— Ой, який милий! — вигукнула Оля й нахилилася. — Покедекс, хто це?

Електронний голос пристрою миттєво відреагував: «Катерпі. Покемон-гусениця. Для захисту виділяє неприємний запах із рожевих вусиків на голові».

— Краще не чіпай його за вусики, — засміялася Катя.

Але насолодитися момент спокою їм не дали. Повітря розтяв гучний, награно-драматичний голос:

— Аби захистити світ від руйнування! — Аби об'єднати всі народи нашого панування!

З гілки високого дуба прямо перед дівчатами граціозно зістрибнули двоє людей у білосніжних костюмах із великою червоною літерою R на грудях. Поруч із ними приземлився рудий кіт із золотою монетою на лобі.

— О, нові обличчя у нашому лісі! — виклично мовила дівчина з довгим фіолетовим волоссям. — Я — Джессі! — А я — Джеймс! — підхопив синьоволосий хлопець, роблячи картинну позу. — І Няут — це я! — додав кіт, гордо випрямивши спину.

— Стоп... КІТ РОЗМОВЛЯЄ?! — Оля від несподіванки аж відступила на крок. — Катю, скажи мені, що у нас у каві біля Золотих не було галюциногенів!

— Ви бачите перед собою вищий розум Команди «Ракета», дурепи! — обурився Няут. — А ну віддавайте всі свої цінності та покемонів!

— У нас немає покемонів, хлопці, — спокійно відповіла Катя, скрестивши руки на грудях. — Ми з Києва. У нас із собою тільки кавові стаканчики й павербанк. Взяти з нас нічого.

Джессі та Джеймс спантеличено переозирнулися.

— Київ? Це десь біля плато Індиго? — насупився Джеймс.

Скориставшись їхньою замішаністю, маленький Катерпі, що сидів біля ніг Олі, випустив довгу міцну павутину прямо в обличчя Джессі.

— А-а-а! Моя зачіска! — закричала вона.

— Олю, біжимо! — вигукнула Катя, схопила подругу за руку, і дівчата разом із маленьким Катерпі прожогом кинулися глибше в ліс.