Розділ 37

Південь

Вже біля Степця Древан відчув, що хватка, з якою Веселана трималася за його пояс, ослабла. Перелякано торкнувся її рук, розуміючи, що пальчики крижані. Його похідна мантія, котру дав їй вкритись, мало рятувала від такого холоду. Хотілося самому загорнути її в ту мантію, мов у ковдру, та посадити перед собою, але Древан не ризикнув. Не знав, чи за ними влаштували погоню і що взагалі поганці робитимуть далі.

— Ми вже вдома. Ще трішки потерпи, моя хороша, — прошепотів, стискаючи її руки.

Веселана мовчала і Древан таки зупинив коня. Стрибнувши на вкриту снігом густу траву, потягнув її на себе. Веселана не опиралася і дозволила зняти її з коня мов ляльку-мотанку. Погляду до нього не підіймала. Стояла, мов укопана, навіть дихала через раз. Древан схилив голову, придивляючись до її змарнілого обличчя. На шиї виднілися порізи від кинджала, сорочка на грудях примерзла до тіла, теж забруднена грязюкою та кров’ю. Древан підтягнув мантію на її худеньких плечах, на мить затримав погляд на білосніжній шкірі між грудьми, де була роздерта тканина, а тоді міцно загорнув у жорстку мантію. Мовчки поклав долоні на її плечі, тоді провів пальцем по брудній щоці, а опісля притиснув до себе.

— Древане, — ледь чутно прошепотіла. — Що зі мною тепер буде? Що буде далі?

Він не вагався з відповіддю, але роздумував, бо рішення було насправді не з легких. А тоді раптом всміхнувся:

— Ти про що?

Вона стиснула рукав його шкіряної кіраси і звела свій розпачливий погляд до його очей.

Він провів долонею їй по потилиці, зариваючись пальцями у густе розплетене волосся:

— Ти моя, а я лише твій. Так було і буде завжди.

— Але Сіяна…

— Не Сіяну, а тебе візьму за жінку, — Древан раптом відчув неймовірне полегшення і все стало до смішного просто.

— А намісництво? Матір тобі такого не подарує і…

— Якщо плата за те, аби назвати тебе своєю перед людом та богами — віддати намісництво, я з радістю піду на це, — щиро відповів Древан. — Ти знаєш, що ціную найбільше: не владу і титули, а сім'ю та затишний куточок, де ростимуть мої діти. Наші, Веселано.

— Нащо я тобі? Ти ж знаєш, що я не така як всі, що я вбога, без посагу, що вродою з старшою сестрою ніколи не зрівняюся. З тебе кожен на Півдні сміятиметься, що обрав мене, а не Сіяну, — Веселана говорила як завжди тихо та спокійно, і здавалося, навіть щось віддалено схоже на звичну усмішку на вустах її виднілося.

— Бо ти моя, дівчинко. Моя, розумієш? І іншої мені не треба. Мені нічого, окрім тебе, Веселано, не треба, — всміхнувся. — Моя дівчинка. Моя!

Веселана обхопила його за плечі своїми тендітними руками і прошепотіла:

— Поцілуй! Поцілуй, як тоді у Степцеві.

Древан ніжно відхилив їй голову назад, а тоді припав вустами до її холодних тремтячих вуст.

Поїхати до Безіменного та дізнатися, що там відбувається, зголосився Жадан. Ясногор не надто хотів відпускати від себе вірного воїна, з котрим звик бути пліч-о пліч ще з ранніх років. Те помітив Яртур. Чоловік запропонував взяти свій загін та вирушити до приморського князівства. Ясногор погодився, бо інших варіантів не мав. Він довіряв Яртуру, довіряв Вользі з Честиславом, навіть Вадимиру довіряв, але не тому, що хотів, а тому, що інших варіантів не існувало.

На відміну від свого царевича, Жадан не довіряв нікому, і про те йому постійно говорив. Ясногор навіть не намагався пояснити, чому до кожного з представників намісництв потрібно ставитися шанобливо. Жадан те й сам знав в глибині душі.

— Яка твоя стратегія далі? — Жадан пройшов до невеличкого намету, де над Доброславовими мапами стояв Ясногор.

Глибока складка залягла між Ясногоровими бровами, а вродливе обличчя наче посіріло від напруження та втоми. Він не відповів.

— Яртур та його загін щойно відбули до Безіменного. Я дав їм десяток наших людей, на допомогу, — промовив Жадан.

— На допомогу, чи шпигувати? — всміхнувся Ясногор, не відводячи погляд від мап.

Жадан лиш вигнув кутик вуст, нічого не відповів.

— Ми зараз в самому серці Півдня. Степець за нашим об’єднаним військом, наче за надійною бронею. До Безіменного не так далеко, отже Яртур повернеться з новинами досить швидко, — Ясногор водив пальцями по зжовклому малюнку, де Савловими руками була виведена вся Філофея та її найближчі сусіди з Ближніх Земель.

— Може ніякого війська справді не існувало? — задумався Жадан, поглядаючи на мапу через Ясногорове плече. — Може ті купки поганців, котрих розбили Честислав та Яртур і були грізним поганським військом?

— Ні, Жадане, ні, — хитнув головою Ясногор. — Я всім своїм нутром відчуваю, що то була лиш крапля в морі. Вони готувалися до цього походу, виношували його кілька років, не з'являючись зі своїх проклятих поганських земель. Та справа тут не в збагаченні, не лише в ньому. Вони стирають з лиця землі Філофею, а то чийсь наказ, а не для задоволення. І я маю дізнатися, хто той наказ віддав.

— Але як? — стиснув плечами Жадан.

— Коли натрапимо на них десь на шляху до кордонів з Безіменним, маємо взяти кількох полонених і витягнути з них правду, будь-яким способом, — жорстко відповів Ясногор. —А решту знищити. Нікого не щадити.

— Я почув тебе, царевичу, — Жадан схилив голову в поклоні.

До вечора того ж дня до табору повернулися кілька воїнів, котрих Жадан відіслав у розвідку. Чоловіки нікого не побачили і вернулися голодні, замерзлі та ні з чим.

Ясногор не розумів чому так. Не мав тями, як поганці наче крізь землю провалилися на території Філофеї. Йому здавалося, що вони шукають голку в сніпі сіна.

— Дозволь сказати, царевичу, — звернувся до нього Вадимир, коли чоловіки утворили щось схоже на віче.

Ясногор мовчки кивнув.

На дворі вже стемніло й небо розсипало на своєму глибокому синьому оксамиті нескінченну кількість зірниць. Мороз лютував, наче наостанок прощався, хоч до весни ще було далеченько.