Розділ 36

Південь

— Квінне! — вигукнув поганець.

Древан затамував подих, зачувши знайоме слово. Поганець кликав жінку, або ж наказував привести до нього жінку. Сумнівів не було, він послав одного зі своїх воїнів за Веселаною. Древан хотів в те вірити.

Мабуть в той зимовий вечір боги були прихильні до південного намісника, бо за кілька хвилин розпатлану, без покривала на голові, зі зв’язаними руками, але живу, до багаття таки привели Веселану. Дівчина виглядала спокійною і навіть не переляканою. Мабуть за це Древан цінував її чи не найдужче — в будь-якій важкій ситуації, Веселана могла опанувати себе і керувати не лише власним тілом, а й власними емоціями. Випадок на тракті, коли вони потрапили в засідку розбійників, те показав, а сьогоднішній вечір підтверджував.

Поганець тим часом розпочав підготовку до того, що задумав з тієї миті, як побачив дівчину у Степцеві. Він повільно звівся на ноги і підійшов до Веселани. Прибрав з її обличчя сплутані світлі пасма, затримуючи їх між пальцями, тоді провів кінчиком великого пальця по її шиї, відмічаючи м’якість та пульсуючу зеленувато-блакитну жилку.

— Ти не боїшся! — раптом промовив цілком зрозуміло для Веселани. — Ти не звичайна, а поцілована богами.

Веселана спокійно дивилася йому в очі і хоча здавалося страху не має, насправді серце її гупотіло так сильно, що аж билося об ребра. Маленький ножик все ще знаходився в надійному сховку її рукава, але вона ніяк не могла вибрати нагоду, аби штрикнути ним поганця. Знала, що тим коротким лезом точно не вб'є його, сподівалася, що хоч поранить.

Поганець кивнув своїм воїнам і два підійшли до них з Веселаною. Один розв'язав їй руки, інший простягнув поганцю косо вигнутий, схожий на серп, кинджал, лезо котрого аж виблискувало у язиках полум'я.

Древан завмер. Все те дійство означало лиш одне — ватажок поганців збирався принести Веселану в жертву богам, аби успішно завершити свій набіг. Нервово обдумуючи, що ж йому робити, розумів, що сам покласти більше десятка поганців на чолі з ватажком фізично не зуміє.

— Ти не сам, — раптом всміхнувся. — З тобою твій найнадійніший тил, твоя найвірніша діва-воїтелька.

Поганець підніс кинджал до обличчя Веселани, наче аби вона оцінила гостроту леза. Потім щось грізно промовляючи своєю гортанною мовою, блискавично відсік пасмо її волосся, котре так дбайливо забирав з обличчя. Древан сіпнувся, але відчував, що нападати ще не час. Поганець жбурнув пасмо у багаття, тоді так само блискавично різонув Веселані долоню і підніс її над полум'ям. Кров закапотіла у вогонь, аж зашкварчала, але Веселана навіть не зойкнула, лиш міцно стулила повіки. З куточків очей її скотилися дві крихітні сльозинки.

Древану аж млосно стало од того дійства. Він звівся навколішки і поповз вздовж возів. Випроставшись, дістав з-за поясу свій тесак і приставивши до горла вартового, що захоплено спостерігав за жертвоприношенням, миттєво перерізав горлянку. Безшумно опустив мертвого на сніг. Так само накинувся на іншого.

Ватажок поганців ще щось вигукнув, зводячи очі до всіяного зірками неба, а тоді піднісши закривавлену долоню Веселани до вуст, жадібно лизнув язиком рану. Веселані голова запаморочилася, її занудило. Хапаючи ротом повітря відчула, що зомліє і заточилася на ногах. Але то був не кінець задобрювання богів по-поганськи. Чоловік зручніше стиснув рукоять кинджала і приставив його до горла дівчини. Веселана мовчки розплющила очі і поглянула йому в обличчя. В ту мить зрозуміла, що боги не з нею, що чогось покинули її, і вже не знала, чи продовжать їй нитку життя, чи зараз обірвуть.

Поганець повільно провів кінчиком кинджала від горла Веселани вниз і натиснув на тканину сорочки на грудях. Вільною рукою стиснув горловину і без вагань почав розрізати одяг вздовж до низу. Веселана наче опам'яталася, схопилася за роздерту сорочку і спробувала вирватися, але поганець моторошно розреготався і відкинувши з плечей шкуру, опинився перед нею лише в шкіряних штанях та з голим торсом. Здавалося, він не відчував холоду, не відчував колючого вітру, не відчував тріскучого морозу, що скував засніжений степ.

Веселана заверещала: дико, гучно та залякано, мов лісове звірятко. Поганець же упивався тим страхом, котрий тепер так чітко проступав на блідому, мов у самої Мари, обличчі. Схопивши її за зап'ястя, стиснув обидва однією рукою з такою силою, що у Веселани затріщали кіски, а тоді роздер поділ сорочок, стягуючи верхні на сніг. Веселана опинилася перед ним лиш в тонкій натільній сорочці, котра теж була роздерта на грудях. Що він збирався робити з нею далі, вже було зрозуміло навій їй. Веселана повисла на його руці, очима шукаючи свою верхню теплу сорочку, в котрій був захований ножик. Не його вбити збиралася — себе!

І тут зчинився крик. Поганець звів погляд своїх безжальних очей в бік, помічаючи чорну тінь, що наближалася до нього від ряду возів.

Почувся свист — то Древан звав до себе коня. Вороний наче був неподалік, бо одразу відізвався на погук господаря гучним іржанням і за мить вже мчав у гущу бійні.

На Древана кинулися всі воїни, котрі були у таборі. Поганець же із задоволенням спостерігав, як той вправно відбивається від нападників мечем та тесаком. Він навіть випустив Веселану і всім корпусом повернувся в бік бійні. Певно був переконаний, що яким би Древан не був вмілим воїном, десяток поганців йому одному не здолати.

Веселана впала на сніг, стягуючи рвану на грудях сорочку, і підтягнулася вільною рукою до свого одягу. Вхопивши засніжений рукав, витягнула звідти складунця і обернулася до поганця. Той втратив до неї будь-яку цікавість, спостерігаючи за боєм. Цього Веселані й було треба. Різко випроставшись, вона завела руку з ножиком за спину і глянула на поганця. Той здивовано обернув до неї голову. В ту ж мить, затамувавши подих, Веселана встромила ножа йому просто в око. Поганець заревів наче поранений боров і пішов пошморгом в бік багаття, хапаючись за обличчя, по котрому струменіла кров.