Розділ 35

Схід

Яртур мов стіна стояв: блідий, як вапном побілений, твердий, як камінь, і холодний. Коли оповістила челядь, що у хоромах сталося, що мертві обоє: і намісник, і намісниця, голова йому од жаху обертом пішла.

Яртур шкірою відчував, все нутро підказувало, що не могло статися таке лихо від недбальства. Навіть якщо Славір був п’яний, як чіп, то Добромила б ніколи не вклалася на нічліг не загасивши свічку.

Мав питань безліч та ніхто не міг дати йому на них відповідей. Челядь нічого не знала та не розуміла. Воїни з раті Славіра відходили від пиятики. Раптом очі чоловіка зачепилися за Білозору. Стара сиділа на низькому триногові біля самої жаровні, заплющивши свої мутні білуваті очі. Яртур навіть ворухнувся в її бік, але сам себе подумки зупинив.

На торжкові перед хоромами лежали два обвуглених тіла, загорнуті у чорні савани, і їх потрібно було провести до праотців. Далі сповістити Ясногора, що сталося велике лихо. А лиш потім вже шукати хто винен та що сталося. Бо те потрібно було лиш йому.

Білозора наче відчула, що він дивиться на неї і різко розплющивши моторошні очі обернулася до нього. Яртур відчув неприємний холодок по спині — то було звичне відчуття ще з дитинства, коли Білозора звертала на нього свій незрячий погляд. Стара так само різко відвернула голову до жаровні, підставляючи зрите зморшками обличчя до полум’я. Наче щось зашепотіло Яртуру в ту мить, що вона знає. Лиш одна вона знає, що сталося у світлиці намісниці у ту страшну ніч.

— Що накажеш робити, Яртуре? — до нього підійшов один з вірних Славірових воїнів. — Все підготували.

Яртур зітхнув:

— Нехай почнеться прощання.

Челядь з головного залу повільно посунула на вулицю, до торжка.

Яртур пішов останнім, на порозі зупинившись:

— Ти хіба не йдеш? Білозоро, намісниця була твоєю улюбленицею.

— Я проситиму Мару за її душу звідси, — хрипко відповіла стара. — Мені прощання не треба.

Яртур, занадто захоплений власними переживаннями та болем, навіть не усвідомив, що саме сказала стара. А вона ж за душу Славіра молитися не збиралася.

Північ

З першої секунди, коли погодилася їхати з Ардагастом до Кам’янополя, Світозара знала, розуміла і відчувала, що робить щось недобре. Робить щось таке, за що її б нізащо не похвалила Милоліка, за що розгнівався б Доброслав і за що добряче б нагримала Доляна. Та й Зореслава б осудливо похитала головою й цокнула язиком. Проте навіть все те розуміння разом взяте не змусило її передумати та відмовитися від поїздки до городища-примари. Ні про що, окрім того, вона думати останнім часом не могла. Намагалася ні про що не думати окрім того.

Новини, котрі розповідав Ардагаст про те, що діялося по всій Філофеї, лиш ятрили душу та шматували їй серце, а зарадити Світозара нічим і нікому не могла. Загибель матері, божевілля батька, вбивство Велестана, невідома доля Зореслави — все те каменем гнуло Світозару додолу. І вірила почутому, і разом з тим не приймала, як блискавично життя змінилося до непізнаваності. Ще вчора, здавалося, у неї було щасливе безтурботне існування і єдине, за що хвилювалася, чи дозволить батько знову засидітися у бібліотеці з Савлом, де вона пускатиме бісиків Демкові. А сьогодні Світозара жила на правах бідної родички аж на краю Півночі й гадки не мала, що чекає її, сердешну, завтра.

Ардагаст бачив, що царівна вкрай сумна та десь витає у лиш їй відомих думах, але тишу між ними не порушував. Про своє, чесно кажучи, думав. Знав би Вадимир, що вони поїхали до Кам’янополя лиш вдвох, мав би купу насмішок з того, але на щастя, поки не знав. В голові Ардагаста зрів такий-сякий задум, як далі діяти, але щось всередині все ж посилало сумніви до мозку.

Ардагаст вже давно, враховуючи скільки Світозара була в Заскалі, міг втілити в життя все те, про що без упину говорив Вадимир. Проте частка благородства, котре дрімало в ньому вже не одне літо, не могла зважитись безсовісно обдурити невинне дівча й затуманити їй розум солодкими, але брехливими словами кохання та вірності.

Сумнівів додавало й те, що Світозара щиро захоплювалася Північчю, знала її історію, була прихильна до люду, за що той платив їй тією ж монетою. Не дивлячись на лихо, котре приніс рід Філофея північним землям, не було в Заскалі й сусідніх поселеннях тих, кому б царівна стала не до душі. Ардагаст був упевнений, що не просто так, що є пояснення, бо чужинців північани рідко впускали в своє життя. Він сам так робив.

Знову скосивши погляд до Світозари, Ардагаст криво всміхнувся — може не все й було так погано, як здавалося. Світозара була милою дівчиною, більше того, вирізнялася вродою та живим жвавим характером, тому життя з нею не могло бути тягарем чи гнітом. Ардагаст не збирався збезчестити її й пустити на сміх, а мав взяти за жінку перед богами та людом. Чому ж тоді почувався мерзотником навіть дужче аніж тоді, коли дозволив розбійникам нападати на всіх, на кого зможуть і захочуть? Може причина полягала в тому, що не мав до неї почуттів, котрі хотіла б отримати кожна юна діва і все, що зароджував між ними, починалося з брехні та помсти і нею й мало скінчитися.

— Кому ж ти зібрався мстити, Ардагасте? — раптом пролунав в його голові ніжний голос, котрий вже доводилося чути у стінах городища-примари не так давно. — Дівчині, котра навіть не здогадується про злочин, що вчинили її предки? Адже єдиний, кому ти хотів помститися, навіть своє власне відображення у водній гладі не впізнає тепер.

За коміром стало волого та прохолодою скувало і Ардагаст мотнув темноволосою головою, наче проганяючи той голос. Почувся дзвінкий сміх у його вухах і Ардагаст навіть розгублено глянув на Світозару, бо здавалося й вона почула. Проте дівчина їхала на своїй кобилі все ще замислена й сумна.

А попереду вже виднілося неймовірних масштабів тло, що сягало небес, вершечки котрого ховалися у пухких сірих хмарах.