Розділ 34

Північ

— Я думала, ви поїхали! — Світозара аж зашарілася, коли Ардагаст застав її біля кам’яного трону у Головному залі, де вона роздивлялася різьбу по темному граніті.

— Я вже встиг набриднути тобі, царівно? — всміхнувся куточком вуст Ардагаст. — Військо на Південь очолив Вадимир.

— Ти його відрядив, наміснику? — нащось запитала Світозара, повільно відступаючи від трону. Певно, аби заповнити незручну паузу між ними.

— Він сам себе відрядив, — дещо щиріше всміхнувся Ардагаст. — То що ти тут робиш, царівно?

— Я ніколи не бачила нічого подібного, — Світозара захоплено кивнула на трон. — Така витончена різьба. Дуже вмілі руки тесали цей трон. Мені б хотілося познайомитися з майстром, але розумію, що його певно давно нема серед живих.

— Так, трон стоїть не один десяток літ у цьому залі, і навіть не кілька, — на мить Ардагаст задумався, а тоді додав. — Цей трон дитяча тесанка у порівнянні з тим, котрий досі біліє у Кам’янополі.

Очі Світозари спалахнули, але вона стримала себе, аби не сказати нічого зайвого і не видати свого захоплення почутим.

Ардагаст знав, що натискає на потрібні важелі. Він бачив як її личко порожевіло, а в глибоких темних очах спалахнув вогник зацікавлення. Отже то було не вигадкою, молодша царівна дійсно відчувала потяг до старої столиці Півночі.

Роздумуючи всього лиш мить, а може й не роздумуючи, він пильно глянув їй в очі і мовив:

— Хочеш побачити Кам’янопіль?

Світозара аж захлинулася повітрям від почутого. Знітившись роззирнулася навкруги і не змогла вигадати, що відповісти.

— То що скажеш, царівно?

— Ти відвезеш мене до Кам’янополя, до городища-примари? Справді? — врешті запитала видихаючи.

— Так, — кивнув Ардагаст. — Якщо ти справді цього хочеш, якщо твоя кров справді кличе тебе туди.

— Коли? — Світозара більше не могла стримуватися. Дитяча цікавість і давнє фанатичне захоплення землями, що були колись Зміїним Хвостом, перемогли здоровий глузд та будь-які правила виховання.

— Та хоч зараз, — хитро примружив очі Ардагаст. — Якщо ти готова, царівно, можемо вирушати вже.

На її обличчі промайнуло сум’яття і Світозара недовірливо звела брови:

— Лише удвох?

Ардагаст не зумів стриматися й всміхнувся ширше, але все так само хитро:

— Мої люди мають важливіші справи, аніж прогулянки до городища примар. До того ж жоден із заскальців, та й інших північан, добровільно у Кам’янопіль ногою не ступить. А я до такого примушувати не буду. Тому вирішуй.

Світозара переступила з ноги на ногу в цілковитій нерішучості.

Ардагаст стиснув плечама:

— Бачу, ти вагаєшся, царівно, ну що ж… Твоє право. Маю йти, є справи.

Кілька секунд вона дивилася йому в спину, а тоді наче здаля почула власний голос:

— Я готова.

Ардагаст зупинився не поспішаючи озиратися — вуста його знову прикрашала ядуча переможна усмішка.                         

Південь

Кров заливала очі, але не його то кров була. Холодна вже, липка, наче не людська, й на звірячу не схожа. Стираючи червоні струмочки зі щік тильним боком долоні, Древан замахнувся, рубаючи голову з пліч чергового нападника, котрий мчав на нього з виставленим вперед одноручним мечем. Вістря Древанового меча простромило поганцю чоло наскрізь. Древан ногою допоміг собі витягнути меча, без жалю відштовхуючи тіло, а тоді стиснув упряж коня, роззираючись навколо.

Степця, котрий він залишив, більше не було. Хатки палали, сніг на землі став кривавим та ряснів мертвими поганцями і південними воїнами впереміш. Навіть стогонів вже не було чутно. Тиша лиш стояла замогильна.

— Всіх? — запитав, озираючись до одного зі своїх воїнів.

— Ні, кільканадцять втекли, вкравши коней. Точно не знаємо, більше десятка мабуть, — важко дихаючи відповів воїн.

Древан стрибнув з коня і рушив до тліючих хоромів:

— Де жінки? Де Оримира та Сіяна?

— Веселана відіслала їх у сховок, — з хоромів показалася одна зі старих прачок, вся в саджі та диму.

— А сама вона де? — Древан відчув, як ноги чомусь підкошуються.

Жінка стиснула плечами:

— Була у городищі, де поділася, ніхто не знає. Ніхто не бачив.

Древан розгублено крутнувся на всі боки:

— Веселано? Веселано, де ти?

Відповіддю йому була тиша.

— Не клич, наміснику, бо нема її тут, — почувся позаду нього старечий голос.

Древан озирнувся, помітивши дідугана з довгою сивою бородою: немічного від віку, але все одно порубаного поганським мечем. Тримаючись за закривавлену кістляву руку іншою, той ледве йшов до сходинок хоромів.

— Що ти кажеш, старче? Ти бачив що?

— Вона намагалася врятувати породіллю. Он там, недалечко! Поганець їй до горла лезо приставив, але не вбив, а з собою забрав. Як трофей південний, — беззубим ротом прошамкав старий.

Голова Древану обертом пішла, а горло стиснуло. Відчайдушно повітря хапнув:

— Ні! Ні, не правда це. Ні.

Старий мовчки присів на дощату сходину і опустив голову:

— Смерть би їй за щастя була, але не судилося.

Нічого не бачачи перед собою Древан підізвав свого коня і стрибнувши на нього, люто вдарив по твердим бокам.

— Наміснику, куди ти? — закричали одночасно кілька воїнів. — Наміснику?

— Не віддам, — одними вустами прошепотів, дивлячись прямо перед собою. — Я її не віддам!

Мов вихор вилетів вороний скакун південного намісника і мов блискавка помчав трактом в бік Озерного Краю, куди прямували поганці.

Вольга розшукав сина серед його особистих воїнів-охоронців, коли вони влаштували короткий привал недалеко від Степця. До Древана був відісланий посланець, але відповіді ще так Вольга й не отримав.

— Честиславе, маю кілька слів, — обережно промовив Вольга, поглядаючи на воїнів.

Помітивши той погляд Честислав ледь помітно всміхнувся: