Розділ 33

Південь

Вона бачила його. Високий, широкоплечий, мов північні скелі, але не світловолосий чи рудий, як усі поганці, а з темними, майже чорними, скрученими у хвіст, пасмами. Ватажок, конунг, правитель війська, котре так нещадно нищило все навкруги до сирої землі. Стільки злості було в ньому, стільки ненависті, але разом з тим стільки тріумфу та задоволення.

Веселана проковтнула тугий клубок в горлі і випросталася, відхиляючись від віконця-амбразури башточки на оборонній стіні.

— Тобі краще піти звідси, — промовив до неї один з воїнів. — Ти мудра й розумна, але не воїн, Веселано.

— Немає значення, де я буду: чи тут, чи сховаюся у хоромах, — Веселана заперечно хитнула головою. — Від того результат не зміниться.

— Ми помремо? — прямо спитав воїн. — Ти ж знаєш, що буде в майбутньому. Боги тобі давно сказали.

— Не дано всім в живих лишитися, як і не дано всім померти водночас, — ухильно відповіла.

— Ворота! Тримайте ворота! Всі до воріт! — закричали воїни, котрі боронили головні ворота Степця. — Всі сюди! Негайно!

— Не встоїмо, — усвідомив воїн, в розпачі дивлячись на Веселану.

Дівчина заперечно хитнула головою і повільно побрела з оборонної стіни.

Перед ворітьми зчинився гамір та крики. Воїни несли під ворота колоди, аби підперти, але то було тимчасовим захистом. Оборона була прорвана і прорвали її поганці не у Степцеві, а далеко від нього.

Веселана почула тріск дерева: оглушливий, скрипучий, різкий. Він наче по серцю їй різонув. Ворота не витримували натиску ззовні. Підійнявши рукав сорочки, дістала з-за невеличкого ремінця ніж з тонким лезом і витягнувши його зі шкіряного мішечка, стиснула в руці. Живою здатися в полон поганцям не збиралася.

Навколо спалахували вогняні кулі, кинуті з-за воріт. Потрапляючи на солом’яні дахи землянок, вони утворювали іскряні снопки і землянки перетворювалися на багаття. Степець нищили так само, як і решту південних поселень, не маючи ані краплі жалю. Хто з людей встиг втекти, той мав за щастя, хто не встиг, молив Мару, аби за щастя стало померти швидко.

Десь почувся жалібний плач і Веселана озирнувшись побачила молоду вагітну жінку, котра лежала біля свого будиночку. Дах на ньому вже догорав, а всередині стояв чорний їдкий дим.

Веселана кинулася до неї і вхопила за руку:

— Чому ти досі тут? Всім було наказано покинути городище ще вчора.

—  Я не змогла… Перейми… — жінка знесилено заплющила очі. — Я не змогла.

Веселана обхопила її за руки, намагаючись підійняти, але тендітна й маленька не зуміла навіть зрушити з місця.

— Допоможи мені! — закричала, намагаючись тягнути нещасну до хоромів. — Підіймайся і допоможи мені тебе сховати. Все буде добре і з тобою, і з дитиною, але ти мусиш мені допомогти.

— Я не можу. Не маю сил, — жінка знову заплющила очі, провалюючись у безпам’яття.

— Ні-ні-ні! — Веселана схопила її за плечі, щосили трясучи. — Ти мусиш! Заради своєї дитини. Ти мусиш привести її в цей світ!

Десь над головою просвистіла стріла і Веселана інстинктивно прихилилася до жінки. Обернувшись, побачила жахливу картину — падали головні степецькі ворота. Звідти, наче саранча, сунули поганці: брудні й закривавлені, як дикі тварини. Веселана мусила втікати і сховатися. Знала, вони спалять городище як і всі попередні поселення, а тоді підуть далі, тому сховавшись, ще був шанс вижити. Проте покинути вагітну жінку вона не змогла. Більше не озираючись, Веселана знову налягла всім тілом і таки дещо зсунула жінку зі стежки перед землянкою. Дякуючи пожежі, все навколо було в густому диму, а брудний сіруватий сніг лиш підфарбовував загальну картину.

— Я маю оглянути тебе. Якщо дитина вже виходить, то я… — Веселана завмерла, прислухаючись до дихання жінки. Поплескавши її по безкровним щокам, Веселана дотягнулася до мантії і дещо підійняла її. Сніг під жінкою був кривавим. — Ти чуєш мене? Будь ласка!

Стираючи зі щік льодяні сльози, Веселана знову схопила жінку за плечі, а наступної миті холодне лезо торкнулося її шиї.

— Не рухайся! — вимова була чужою, грубою й не чіткою, але все ж зрозумілою. — Вставай!

Веселані перехопило подих, але вона не зрушила з місця і навіть голови не обернула:

— Цій жінці потрібна допомога. Вона народжує.

Все сталося так раптово, що Веселана навіть не встигла зойкнути. Краєм ока побачила лезо довгого меча, котре простромило грудну клітку жінки наскрізь:

— Вже ні, — прошипів. — Вставай!

Очі Веселани розширилися від жаху, коли мантія вбитої профарбувалася багряним, а обличчя злилося кольором зі снігом. Він схопив Веселану за волосся, намотуючи на руку, мовби мотузку, і підійняв на ноги, обертаючи до себе. Це був той самий темноволосий поганець, що геть не нагадував поганця, а походив на народженого десь на Ближніх Землях. Вона заледве діставала йому до грудей. Нападник оцінюючи придивився до дівчини, не ослаблюючи хватку її волосся. В очах його не було емоцій, жодної емоції, котра притаманна людям. Вона інстинктивно торкнулася пальцями свого сховку в рукаві, але не ризикнула вдарити, бо знала, що то надаремно.

Не кажучи більше ні слова, поганець поволік її за собою, озираючись навколо та тримаючи на по готові свій меч. Веселана все ніяк не могла відвести розпачливого погляду від вбитої жінки та її дитини, котрій так і не судилося прийти у цей світ.

Північ

Ардагаст ще хвильку тримав в руках сувій з ватерданською печаткою, а тоді простягнув його Вадимирові. Хлопець без будь-якого трепету взяв пергамент і пробіг очима по змісту, а тоді поспішно кинув його на стіл.

— Ти не вмієш читати так швидко, — всміхнувся Ардагаст, за звичкою погладжуючи свою борідку. —Дивуюся, як ти взагалі ще літери пам’ятаєш, котрим я тебе навчив.

— Не так голосно, наміснику. Я не вважаю свою писемність досягненням, ба більше, то для мене принизливо, — відмахнувся Вадимир. — І все, що мені треба, я зрозумів. Схоже, все йде якнайкраще. Чи не здається тобі дивним?